1. Феноменологія психіки трактування природи сутності об’єктів, які вивчаються, законів, які лежать в основі їх існування, функціонування, а відтак їх структури, будови



Скачати 59.74 Kb.
Дата конвертації15.02.2018
Розмір59.74 Kb.
Назва файлу31 - 63 (Автосохраненный).docx
ТипЗакон


1. Феноменологія психіки – трактування природи сутності об’єктів, які вивчаються, законів, які лежать в основі їх існування, функціонування, а відтак їх структури, будови. Сутність, тобто найістотніші властивості будь-якого об’єкта, предмета чи явища постає у способі його існування, або функціонування. Наприклад, найістотніша властивість життя: життя – це спосіб існування білкових тіл, вирішально-визначальним моментом якого є обмін речовин. Спосіб існування рослинних організмів – фотосинтез. Способу існування (функціонування) об’єкта відповідає його будова (структура). Тому наука вивчає структуру об’єктів у нерозривному зв’язку з їх функціями. Жоден об’єкт, предмет чи явище не існує, не функціонує ізольовано, самостійно, а лише у нерозривних взаємозв’язках, а відтак і взаємовпливах з іншими об’єктами, котрі існують в середовищі існування цього об’єкта. Така взаємопов’язаність називається системністю, тобто оточуючий наш світ – це велетенська система, яка складається з безлічі систем і підсистем. Отож системність – основний принцип сучасної науки, в тому числі і психології. Це означає, що функції і структури об’єктів вивчаються як складові систем, у яких ці об’єкти існують. Отож перша частина загальної психології – вивчення основних функцій психіки. Друга частина – структура психіки. Третя частина – системою психіки людини є особистість, а способом її існування – діяльність. З історії тлумачення природи психіки необхідною основою і складовою наукової теорії є вивчення історії становлення сучасних тлумачень тих об’єктів, які висвітлюються у цій теорії як правильних, тих, що ввійшли в ці сучасні тлумачення, так і хибних, помилкових. Достатньо глибоко і адекватно пізнати феноменологію об’єкта можна тільки шляхом вивчення історії його вивчення, істотних істинних та показових хибних тлумачень. Отож і вивченню феноменології психіки має передувати відстеження важливих етапів в історії тлумачень її природи (сутності). Найбільш істотною властивістю психіки, на яку насамперед необхідно звернути увагу, є її ідеальність.

Психіка – ідеальний об’єкт, те, на що спрямовані дії людини, предмет її активності, діяльності. Психологія – наука про душу. Жодна наука не має такого специфічного особливого об’єкту як психологія. Ця специфіка в її ідеальності. В цьому контексті термін «ідеальне» означає не доскональне, а не матеріальне, тобто таке, що немає жодних матеріальних ознак. Тобто ми не можемо її побачити, понюхати, зважити, скуштувати, на неї не поширюються закони матеріального світу. Думку, мрію не можна зібрати у пробірку, зважити, виміряти матеріальними засобами, але основним базовим змістом психічного є матеріальний світ. Предмети і явища оточуючого світу постають у психіці зі всім своїми просторовими та часовими параметрами, однак без матеріально відчутних наслідків для цих предметів і явищ. Напевне, що поділ на матеріальне і ідеальне дещо умовний. Можливо, що між ними немає прірви. На сьогоднішній день виявлено факти, котрі свідчать про наявність якихось матеріальних характеристик у психічному. Це насамперед: сучасні фото прилади фіксують в момент смерті людини пароподібні утворення над її тілом і водночас сучасні ваги фіксують зменшення ваги тіла на 50-80 грам. Можливо, це відлітає душа.

2. Повсякденно-практичні психологічні знання.

Психологія як окрема наука відносно молода (1979 – Вільгельм Вундт), але психологічні знання такі самі давні як людство. Щоб взаємодіяти, узгоджувати свої дії, впливати і спонукати, стримувати, керувати тощо необхідно знати особливості поведінки та емоційних реакцій, потреб, бажань, мотивів, рис характеру, темпераменту і таке інше. Щоб керувати собою необхідно більш-менш адекватно розуміти себе, свої уподобання, завдатки. Щоб навчити і виховувати дітей необхідно знати як їх вікові психічні властивості, так і ефективні засоби впливу на їх свідомість, мислення, емоції, ціннісно-орієнтаційну, больову сфери психіки. Жодна сфера людського життя не може обійтись без застосування психологічних знань, адже все, що робить людина, вона робить посередництвом психіки – бажань, інтелекту, волі та інших психічних процесів і властивостей. Повсякденно – побутові психологічні знання зафіксовані і представлені у фольклорі, народній мудрості (міфах, переказах, казках, байках, піснях, анекдотах, приказках, прислів’ях), мистецтві, а найбільш вагомо у літературі (Достоєвський). До речі, психотерапевти всіх часів і всіх народів від архаїчних шаманів до модерних психоаналітиків вирішувати і вирішують одну проблему – допомагають пацієнтам (клієнтам) позбутися негативно забарвлених, мордуючих їх психічне і соматичне здоров’я емоційних переживань, фобій, страхів, образ та інше. І в фольклорі і в літературі йдеться насамперед і здебільшого про емоційні явища. При тім у всіх культурах таке саме. Сучасна наука твердить – виявляється, що кожне стале почуття містить різні емоції, в кожному з почуттів якісь емоції домінують, але кожна з домінуючих емоцій у редукованому (зменшеному) вигляді містить свою протилежність. Такій редукованій складовій почуття властиво поступово наростати, збільшувати свій потенціал. Повсякденно-практичні психологічні знання – правильні, влучні, глибокі й тонкі, але вони обмежені констатацією й фіксацією психологічних фактів з метою їх подальшого використання у спілкуванні, взаєминах, стосунках, а наукова психологія намагається не лише виявити психологічні факти, а й пояснити їх природу, тобто чинники й механізми їх функціонування, а відтак їх структуру

Основи наукового підходу до психіки

Психологія - наука про найскладніше явище -психіку, яке людство ще до кінця не вивчило й не усвідомило. Психологія є однією з наймолодших наук. Умовно її наукове становлення пов'язують з 1879 роком, коли німецький психолог В. Вундт у Лейпцизі створив першу у світі Лабораторію експериментальної психології (Однак і в попередні епохи уявлення про психіку (душу, свідомість, поведінку) не були цілковито позбавлені ознак науковості. Вони прорізувалися в надрах інших наук, зокрема філософії, медицини, природознавства, у різних явищах соціальної практики та ін. У цьому вічному пошуку людства науково-психологічна думка дедалі більше набувала значення і сили, усвідомлюючи свій предмет). Однак у практичній площині психологія є однією із найдавніших, оскільки її застосовували ще в сиву давнину, коли наші предки готувалися до полювання, війн тощо. У кожному племені, фактично, були свої практичні психологи - це заклинателі, шамани, пророки, чаклуни, ясновидці та ін.Наукова психологія відрізняється від побутової, народної і релігійної, тому що використовує більш фундаментальний і різноманітний інструментарій для здобування знання, прагне до узагальнень, дає змогу побачити загальні закономірності розвитку особистості й групи. Наукові знання не мають інтуїтивного характеру, а є більш раціональними й усвідомленими. Отже, наукова психологія володіє унікальним фактичним матеріалом, недоступним жодному іншому носію. Психологія є наукою розгалуженою, оскільки має десятки галузей.Психологія має унікальне практичне значення для будь-якої людини та діяльності, утому числі й психолога-практика.

3. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов´язували з матерією. Душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди й тварини, а й рослини, і навіть камені. Стародавні уявлення про навколишній світ були пов´язані з анімізмом (від лат. «апіта» - душа, дух) - вірою в прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих «агентів» або «примар», які покидають людське тіло з останнім подихом, а за деякими вченнями (наприклад, знаменитого філософа і математика Піфагора), вони безсмертні і вічно мандрують у тілах тварин і рослин. Стародавні греки називали душу словом «психе», що й дало назву науці «психологія».

Міфологічне уявлення про душу було цілком підпорядковане уявленню про фатум, невідворотність наперед визначеної долі, протистояти якій було марно. Магію, яка нібито протистояла фатуму, насправді вважали також фатально запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм - первісне злиття людини зі світом та суспільним оточенням.

Міфологічна картина світу, згідно з якою тіла заселяють душі (їхні «двійники» або «примари»), а життя залежить від свавілля богів, століттями панувала в суспільній свідомості.

4. Функції психіки за Демокритом, Сократом, Платоном У тих трактатах та уривках праць засновників філософії Еллади (Стародавньої Греції), які вціліли і дійшли до нас, загалом зрозуміле, концептуальне трактування власне функціональної сутності психіки знаходимо в доробку Демокрита з Абдер (біля 460 до н. е. – рік смерті невідомий). Концепція (лат. conceptio – розуміння, система) – певне розуміння й трактування істотних, сутнісних властивостей якогось об’єкта (предмета, явища, процесу), що слугує керівною змістовою основою пізнання й використання цього об’єкта. Демокрит цілковито поділяв погляди свого вчителя й друга Левкіппа на світобудову, який вважав першоосновою, першоелементом всього, що існує, атоми (гр. a – не і tomis – частинка; разом – неподільне, те, в чому неможливо виокремити жодні складові, тому що їх немає). Мовляв, є чимало видів атомів, котрі відрізняються між собою за формою, вагою, швидкістю та траєкторіями рухів. Різноманітні поєднання того самого та різних видів атомів утворюють усе розмаїття предметів і явищ світу, зокрема й псюхе (гр. psychё – душа, психіка); у слов’янській транскрипції – психея. Психея складається з дуже рухливих атомів сферичної форми, схожих на атоми вогню, але з гачечками, якими вони міцно зчіплюються. Наявність душі – основна відмінність всього живого від неживого. Кожне живе створіння, на відміну від неживих предметів, має душу, яка і є джерелом, чинником його життя. Люди відрізняються від тварин завдяки певному структуруванню (поєднанню) атомів душі. Коли людина чи тварина вмирає, атоми її душі покидають мертве тіло і розсіюються в просторі. Тобто, душа смертна. Отже, по-перше, Демокрит поділяв природу на живу й неживу, по- друге, вважав душу чинником, джерелом, основою життя. Відтак виходить, що, як і в анімістичних віруваннях, основна функція душі – оживлення, життєдайність. Демокрит описав деякі власне психічні явища, але специфіки їх функцій («обов’язків», «компетенцій», призначення) у життєдіяльності людей і тварин не розгледів. Це зробили славнозвісні філософи Еллади Сократ (біля 470-399 до н. е.) і Платон (427-347 до н. е.) з Афін. Про тлумачення сутності душі людини Сократом розповів у своїх творах його учень Платон, бо сам Сократ ніколи нічого не писав, а викладав свої міркування усно. У цих тлумаченнях виокремлено й окреслено власне психічні функції псюхе – мислити й докладати вольових зусиль, спрямованих на розумове й моральне самовдосконалення відповідно до ідеалів добра й краси. Платон, якого за оригінальність, глибину, ґрунтовність і витонченість думки назвали князем (prince) філософії, якийсь час перебував у піфагорійців (грецька філософська школа на півдні Італії), котрі стояли на тому, що першоосновою і першопричиною світу є числа та їх різноманітні співвідношення.

5. За Платоном, світ за природою подвійний: у ньому розрізняється видимий світ мінливих предметів і невидимий світ ідей. Світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні, чуттєво сприймаючі речі – щось середнє між буттям і небуттям: вони тільки тіні речей, їх слабкі копії.

Ідея – центральна категорія у філософії Платона. Ідея речі є щось ідеальне. Так, наприклад, воду ми п’ємо, але не можемо ж ми пити ідею води або ідею неба, розплачуючись в магазинах ідеями грошей: ідея – це сенс, сутність речі.

У платонівських ідеях узагальнена все космічне життя: вони мають регулятивну енергійність і управляють Всесвітом. Їм властива регулятивна і формотворна сила; вони – вічні зразки, парадигми (від грец. Jaradigma – зразок), за якими з безформної й текучої матерії організується вся множина реальних речей. Платон трактував ідеї як певні божественні сутності. Вони мислилися як цільові причини, заряджені енергією устремління, при цьому між ними існують відносини координації та підпорядкування. Вища ідея – це ідея абсолютного добра – вона свого роду «Сонце в царстві ідей», світовий Розум, їй личить назва Розуму і Божества. Платон доводить існування Бога почуттям нашої спорідненості з його природою, яка ніби «вібрує» в наших душах. Суттєвою складовою світогляду Платона є віра в богів. Платон вважав її найважливішою умовою стійкості суспільного світоустрою. За Платоном, поширення «безбожних поглядів» згубно впливає на громадян, особливо на молодь, є джерелом смути і свавілля, призводить до нехтування правових і моральних норм.

Трактуючи ідею душі, Платон говорить: душа людини до її народження перебуває в царстві чистої думки і краси. Потім вона потрапляє на грішну землю, де, тимчасово перебуває в людському тілі, як в’язень у в’язниці. З’явившись на світ, вона вже знає все, що потрібно знати. Вона сама обирає свій жереб; їй вже ніби призначена своя доля.

Таким чином, душа, за Платоном, – безсмертна сутність, у ній розрізняються три частини: розумна, звернена до ідей; палка, афективно-вольова; чуттєва, спонукувана пристрастями. Розумна частина душі – основа чесноти і мудрості, палка – мужності; подолання ж чуттєвості є доброчесністю розсудливості. Як і для Космосу в цілому, джерелом гармонії є світовий розум, сила, здатна адекватно мислити, будучи разом з тим активним початком, керуючим тілом, яке саме по собі позбавлене здатності до руху. У процесі мислення душа активна, внутрішньо суперечлива, діалогічна і рефлексивна.

На думку Платона, вище благо (ідея блага, а вона над усе) перебуває поза світом. Стало бути і вища мета моральністі знаходиться в надчуттєвому світі. Адже душа отримала свій початок не в земному, а у вищому світі. І зодягнена в земну плоть, вона знаходить безліч всякого роду зол, страждань. За Платоном, чуттєвий світ недосконалий – він повний безладдя. Завдання ж людини в тому, щоб піднятися над ним і всіма силами душі прагнути до уподібнення Богові, який не стикається ні з чим злим; в тому, щоб визволити душу від усього тілесного, зосередити її на собі, на внутрішньому світі умогляду і мати справу тільки з істинним і вічним.



8-9. Функції психіки за Аристотелем і Галеном Якщо спробувати узагальнено й лаконічно сформулювати ключову ідею розлогих трактувань сутнісної природи душі великого давньогрецького вченого, якого заслужено називають засновником всіх наук, Аристотеля зі Стагіра (384-322 до н. е.), то можна сказати, що душа – це спосіб існування живого організму. Або, мовою сучасної науки, – це діюча («ввімкнута») програма функціонування організму як системи. До прикладу, пояснюючи своє розуміння сутності душі, він, зокрема, писав, що якби око було окремою живою істотою, то його душею був би зір. Відтак, Аристотель виокремив такі здатності псюхе: харчування задля забезпечення існування організму; відчування своїх станів і навколишнього світу; пересування в ньому; мислення й розуміння. Психеї рослин здатні тільки харчувати. Тварин – харчувати, відчувати й пересувати. І тільки людські душі – ще й мислити та розуміти, що є даром богів та зближує людей з ними. Як бачимо, в цьому трактуванні природи душі власне психічні здатності – відчування, мислення й розуміння – не розмежовані з біологічними, органічними – харчуванням і руханням – як істотно, суттєво відмінні, різні. Психіка управляє пошуками їжі, пересуванням та іншими рухами тварини в середовищі її існування, але велет античної науки не зазначив цієї специфічності її функцій в таких біологічних процесах. Воднораз, Аристотель – автор першого в історії власне психологічного трактату, який він назвав «Про душу». Значущі відкриття та вагомо обґрунтовані положення, викладені у цьому трактаті та в багатьох інших його творах, – міцний фундамент розбудови наукової психології. Зокрема, він аналітично виокремив і змістовно описав п’ять видів відчуттів людини (зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові), образи сприймання і уяви («фантазії»), порівняв ці образи і знайшов у них суттєве подібне та відмінне. Довів, що рушійною потугою активності, діяльності людини є прагнення. Успішно реалізоване прагнення приносить вдоволення, нереалізоване – невдоволення. Одним з найбільш значущих психологічних досягнень Аристотеля є відкриття і концептуальне трактування принципу (лат. principium – основа, початок) роботи пам’яті, який у XVII ст. одержав назву «асоціація» (лат. association – поєднання, з’єднання), та видів асоціацій: за суміжністю; за подібністю; за контрастом. Суть асоціювання полягає в тому, що актуалізація у психіці (поява в образах сприймання, уяви, у спогадах, в думках) якогось об’єкта стимулює появу в ній інших об’єктів, пов’язаних з актуалізованим якоюсь із цих видів асоціацій. До прикладу, сприймання предмета викликає у суб’єкта образний спогад про його власника, про враження, емоційні переживання, пов’язані зі спілкуванням з ним, осмислення сказаного ним тоді тощо. Тобто, ті об’єкти, котрі сприймались суб’єктом водночас і воднораз, у одному просторово-часовому вимірі, поєднуються у його пам’яті, а відтак, у інших психічних процесах – асоціація за суміжністю. Форма хмари нагадала жирафу – асоціація за подібністю – це будь-яке, всіляке встановлення схожості предметів, явищ, процесів та/чи їх властивостей, проявів, ознак. Перша, миттєва словесна реакція майже всіх людей на слово «чорне» – «біле», і навпаки. Це приклад асоціації за контрастом – приєднання до актуалізованих у внутрішньо-психічному плані образів, понять їхніх протилежностей дихотомійного характеру. Дихотомія (грец. dichotomia – розсічення на дві частини, поділ навпіл) – протилежно-взаємодоповнюючі поняття, що перебувають у нерозривному взаємозв’язку. Попередньо зауважимо, що оперування інформацією посередництвом асоціацій – істотна процесуальна складова функціонування психіки. Відомий давньоримський лікар і філософ грецького походження Гален з Пергаму (129-199) вірно розгледів сутність однієї з основних функцій психіки – відображення навколишнього світу та стану організму посередництвом нервової системи. Він припустив, що нервові канали заповнені особливою, дуже легкою та прозорою, подібною на найчистіше повітря субстанцією, названу ним пневмою (лат. pnevmo – повітря, газ). Впливи предметів, явищ та/або їх властивостей на чутливі щодо цих впливів органи чуття (очі, вуха, шкіру, носову, ротову та інші порожнини й тканини тіла) штовхають пневму у з’єднаних з ними нервових каналах, яка починає рухатись до головного мозку, де породжує відчуття та чуттєві образи того, що вплинуло в такий спосіб. То був потужний інтелектуальний прорив інтуїтивно-творчого характеру. Через понад півтора тисячоліття цей, відкритий Галеном, процес психічного відображення посередництвом нервової системи фундаментально розробили Р. Декарт, Г. Прохазка, Т. Вілліс, І. М. Сєчєнов, І. П. Павлов, В. М. Бєхтєрєв та інші дослідники.

10.


31.Увага. Уважність. Функції уваги. Види уваги.

Увага не психічний процес, а форма організації свідомості та умова успішного протікання психічних процесів та станів. Увага не має власного змісту, виявляє свою дію у зв'язку з відчуттями, сприйняттями, пам'яттю, мисленням тощо. Ці явища актуалізуються у людини не самі собою, а під впливом спрямованості особистості. Отже, увага є вибірковою спрямованістю й зосередженістю свідомості особистості на об'єктах, що відповідають її потребам, інтересам та цілям діяльності або поведінки. Як пише С.Л. Рубінштейн, у кожному психічному процесі наявний момент, що виражає різні ставлення особистості, зокрема, до світу людей, природи, свідомості до об'єкта. Це ставлення виявляється в увазі. Наприклад, коли учень цікавиться математикою, вона, ніби в полон, бере його свідомість. Він глибоко й зосереджено, зі стійкою увагою, виявляючи витривалість, працює над розв'язанням математичних задач.


Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об’єкти. Цю здатність називають уважністю.

Функції уваги полягають у тому, що людина серед безлічі подразників, що діють на неї, обирає потрібні, важливі, а інші гальмує, виробляє програми дій та зберігає зосередженість, контроль над їхнім протіканням.

П.Я. Гальперін розглядає увагу як самостійну форму психічної діяльності. Він дотримується гіпотези, що увага є діяльністю психічного контролю. Основні положення цієї гіпотези полягають у тому, що увага є однією зі складових орієнтовно-виконавчої діяльності, у якій вона не має власного продукту, а виконує функцію контролю, поступово стаючи внутрішньою скороченою автоматизованою дією.

Довільна увага є увагою планомірною. Це - контроль за дією, що відбувається на підставі виробленого плану, вирізнених критеріїв та способів їхнього використання.

Мимовільна увага - це також контроль, але такий контроль, який обмежується тим, що є у предметі, ситуації, тим, що "саме собою впадає в око". Зміст діяльності такої уваги становить те, що відображає сприймання або мислення, пам'ять або почуття.

Післядовільна увага настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, не потребує вольових зусиль, але є інтенсивною

Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама довільність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

Тому післядовільну увагу називають ще й вторинною мимовільною увагою. У ній напруження волі слабшає, а інтенсивність уваги не зменшується, залишаючись на рівні довільної уваги.

У навчальній діяльності дуже важливим є функціонування саме післядовільної уваги.

32.Властивості уваги.

Зосередженість як властивість уваги означає не тільки відволікання від другорядного, а й гальмування побічних подразників, які не мають відношення до діяльності, що становить предмет уваги суб'єкта. Зосередженість уваги - це утримування уваги на одному об'єкті або на одній діяльності при абстрагуванні від усього іншого.

Зосередженість та інтенсивність уваги об'єднують, називаючи таку властивість уваги концентрацією. Концентрація уваги є умовою успішного виконання діяльності в тому випадку, коли вона поєднується з іншими властивостями, наприклад, з обсягом, розподілом уваги.

Стійкість уваги - це властивість, яка полягає у тривалому утриманні уваги на предметі чи якійсь діяльності. Вона визначається тривалістю зосередженої та інтенсивної уваги. Ця особливість характеризується часом, впродовж якого діяльність людини зберігає свою цілеспрямованість. Особливо важливим є вміння зберігати стійкість уваги за несприятливих умов, коли діють різні подразники.

Увага може бути стійкою, коли суб'єкт надає об'єктові чи діяльності важливого значення, коли ставиться до них з інтересом і виявляє практичну або відповідну пізнавальну активність, веде пошукову роботу в розв'язанні перцептивних та мисленнєвих завдань.

Коливання уваги - це періодична короткочасна мимовільна зміна напруження уваги щодо певного об'єкта або діяльності. Це короткочасне та мимовільне підсилення або послаблення уваги, пов'язане зі зміною збудливості відповідних ділянок кори великих півкуль.

Стійка увага може зберігатися впродовж 10-15 хвилин, а короткочасні послаблення уваги не мають значення для діяльності, вони дають можливість зробити маленьку перерву в зосередженості.

Обсяг уваги - це кількість об'єктів, які сприймаються одночасно з достатньою чіткістю. Обсяг уваги визначається низкою чинників, насамперед особливостями об'єктів сприймання.

Обсяг уваги залежить від досвіду та практичної діяльності людини. Обсяг уваги в учня, що починає читати, дуже малий, але під час опанування техніки читання, набуття досвіду читання художньої літератури збільшується й обсяг уваги, необхідний для цієї діяльності.

Переключення, під яким прийнято розуміти довільну зміну людиною спрямованості своєї уваги з одного об'єкта на інший. Тут людина свідомо переходить від одного завдання до іншого, сама спрямовує свою увагу на нові об'єкти відповідно до змінених умов її роботи.. В основі зміни спрямованості уваги лежить переміщення в корі головного мозку осередку оптимального збудження.

Переключити увагу легше, якщо між попередньою і наступною діяльністю є зв'язок, якщо попереднє завдання виконане, а об'єкт наступної діяльності цікавить людину. Важче переключити зосереджену увагу з одного об'єкта на інший, якщо до наступного об'єкта або діяльності людина не має інтересу.

У переключенні уваги яскраво проявляються індивідуальні особливості людини. Уповільненість або швидкість переключення уваги залежить від рухливості основних нервових процесів (збудження та гальмування), проте вправляння у переключенні уваги може підвищити його показники.

Розподіл уваги виявляється як одночасна увага до двох або кількох об'єктів та одночасне виконання дій з ними чи спостереження за ними.

Розподіл уваги залежить від ступеня її зосередженості. Якщо один з об'єктів викликає глибоко зосереджену увагу, її важко розподіляти на інші об'єкти.

Вміння розподіляти увагу можна розвивати, виконуючи методично правильно відповідні вправи. Здатність людини до розподілу уваги залежить від її віку, рівня розвитку особистості та індивідуальних особливостей.

33. Відчуття. Рецепція. Рецептор. Рецептивні клітини. Подразник. Подразнення. Специфічна подразливість рецепторів.

Відчуття є відображенням у мозку людини окремих властивостей, якостей предметів та явищ об'єктивної дійсності внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття. У відчуттях інтегруються пізнавальні, емоційні та регулятивні аспекти психічного. Вони є первинною формою відображення об'єктивної дійсності в мозку людини.

Рецепція - здійснюване рецепторами сприйняття і перетворення енергії подразників у нервове збудження.

Органи чуття (рецептори) (reseptors) – спеціалізовані периферійні утворення, які здійснюють прийом зовнішніх подразників, що діють на організм.

Рецептивні клітини. Початковий етап синтезу подразників здійснюється у рецептивних полях органів чуття. Рецептивне поле - це сукупність рецепторів, які замикаються на один нейрон того чи іншого рівня нервової системи. На рис. 9 зображена схема рецептивного поля нейрона кори головного мозку.

На схемі показано, що перш ніж нервове збудження від рецептора потрапить до кори, воно перемикається на двох проміжних рівнях. Стосовно нейронів кожного з цих рівнів можна говорити про власні рецептивні поля, до яких входять поля всіх нейронів нижче розташованого рівня, що мають вихід на даний нейрон.

Формування образу забезпечується злагодженою роботою багатьох рецептивних полів, які в свою чергу об'єднані у клітинні ансамблі. Кожен такий ансамбль містить багато взаємопов'язаних рецептивних полів різного рівня, що реагують на одну ознаку, виділяючи її з багатьох інших. Такою ознакою можуть бути кут чи нахил лінії для зору, фонема для слуху тощо, але за своєю структурою вона набагато складніша, ніж елементарний подразник, що збуджує один рецептор. Знайдено, наприклад, зорові нейрони, які збуджуються при стимулюванні всього поля рецепторів сітківки складною геометричною конфігурацією і не збуджуються, якщо сітківка ока стимулюється простим мигтінням світла. Чим вищий рівень, на якому розташовані нейрони, тим складнішими стають ознаки, що виділяються.

Подразник — це різка зміна у зовнішньому або внутрішньому середовищах організму достатньої сили та інтенсивності, яке викликає збудження. Вплив подразника на живий організм (клітину або тканину) розглядається як процес подразнення.

Подра́знення — у біології та фізіології, стан, що супроводжується запальною або болісною реакцією організму на дію зовнішнього або внутрішнього подразника. Подразники можуть бути хімічними, механічними, термальними, променевими.

Дія подразника на рецептор викликає нервовий імпульс, який по доценетрових (аферентних) нервових шляхах передається до коркових клітин аналізатора. Відповідна ж реакція передається по еферентному (руховому) нерву

34. Аналізатор. Сенсорні клітини. Сенсорне ядро. Спеціалізація рецептивних та сенсорних клітин. Перекодування в аналізаторі.

Аналізатор — єдина функціональна система, до якої, крім периферичного чутливого утвору (рецептора), що сприймає певні подразнення, входять нервові волокна, які передають збудження до центральної нервової системи, а також центр в корі головного мозку, в якому збудження перетворюється у відчуття.

Сенсорна система, або Органи чуття — спеціалізовані органи, через які нервова система отримує подразнення із зовнішнього і внутрішнього середовищ і сприймає ці подразнення у вигляді відчуттів. Показники органів чуття є джерелом наших уявлень про оточуючий світ. Діяльність сенсорної системи відображає зовнішній матеріальний світ, що дає змогу людині не тільки пристосуватися до навколишнього середовища, а й пізнавати закони природи та активно змінювати це середовище.

Прилегле ядро (лат. nucleus accumbens, скорочено — NAcc, інші назви: прилегле ядро перегородки[1], напівлежаче ядро[2], прилягаюче ядро[3]) — група нейронів у вентральній частині смугастого тіла, що є важливою частиною мезолімбічного шляху задіяна у системі винагород, формуванні задоволення, сміху, залежності, агресії, страху та ефекту плацебо. Прилегле ядро отримує інформацію від дофамінових нейронів вентральної тегментальної зони та глутамінових нейронів префронтальної кори, мигдалеподібного тіла та гіпокампу. Тут відбувається аналіз сенсорної та емоційної інформації і формування поведінкової відповіді на мотивуючі подразники

Рецепторне поле (ділянка поверхні, яка сприймає подразнення, в якій розгалужене аферентне волокно однієї нервової клітини)

Процес перетворення енергії подразника на інформацію полягає в його кодуванні, тобто переведенні на "мову", яка була б зрозумілою для всіх нервових клітин. Цей процес розпочинається в рецепторах генерацією потенціалу дії, тобто нервового імпульсу. Специфічність подразнення передається у вигляді груп або залпів імпульсів, які відрізняються кількістю імпульсів, частотою, тривалістю, інтервалами між ними. "Мовою" мозку є частотний код. Перетворення інформації, тобто переведення її з однієї частотної характеристики на іншу, проходить на кожному рівні аналізаторної системи шляхом зміни коду - перекодування. У вищі відділи нервової системи інформація надходить по багатьох каналах, що функціонують паралельно, але про одне і теж. У вищих відділах відбувається перекривання кодів. Сприймання одних і тих же явищ навколишнього світу різними рецепторами і навіть різними чутливими системами та перекриття коду складає основу багатогранності відбиття явищ нервовою системою

35.Модальність відчуттів Синестезія.Емоційні тони відчуттів.

Модальність =це певний аспект стимулу, що сприймається певною сенсорною системою; якісність визначеності відчуттів. Модальність зумовлена будовою органів чуття і особливостями середовища, що впливає на них. Тип сенсорного рецептору, який активується стимулом грає основну роль у кодуванні модальності стимулу.

Синестезія - це виникнення під впливом подразника одного аналізатора відчуттів, характерних для іншого аналізатора. Синестезія простежується в найрізноманітніших видах відчуттів. Найчастіше трапляється зорово-слухова синестезія, коли при дії звукових подразників у людини виникають зорові образи. Відомо, що здатністю кольорового слуху володіли такі композитори, як H.A. Римський-Корсаков, О.М. Скрябін та інші.

Синестезією володіють далеко не всі люди, але нікого не дивує можливість вживання таких виразів: оксамитовий голос, темний звук, холодний колір, солодкий звук, гострий смак та інші. Явище синестезії - ще одне свідчення постійного взаємозв'язку аналізаторних систем людського організму, цілісності чуттєвого відображення навколишньої дійсності.

Розглянуті закономірності відчуттів розкривають високу динамічність відчуттів, їхню залежність від сили подразника, від функціонального стану аналізаторної системи, викликаного початком або припиненням дії подразника, а також результатом одночасної дії декількох подразників на один аналізатор або суміжні аналізатори. Можна сказати, що закономірності відчуттів визначають умови, за яких стимул досягає свідомості. Біологічно важливі стимули діють на мозок за знижених порогів і підвищеній чутливості, стимули які втратили біологічну значущість, - за більш високих порогів.

Типи синестезії

Тут можна виділити близько 10 різних типів синестезії: графічно-кольорова, звуково-кольорова, температурно-нюхова, звуково-нюхова, кольорово-часова, часово-просторова та інші10. Багато людей має досвід певних асоціацій, пов'язаних з відчуттями та спогадами. Певні звуки і запахи можуть відтворити в нашій пам'яті спогади про різних людей та місця, де ми колись були. Найбільш вивченим типом синестезії є графічно-кольорова. Цей феномен спостерігається коли сприйняття букв чи цифр одразу асоціюється з різними кольорами. Коли людина чує чи бачить певні слова чи числа, кожен символ уявно малюється у мозку із кольоровим забарвленням. Часово-просторова синестезія проявляється коли людина асоціює конкретне місце з певним часом доби, місяцем, роком чи порою року. Зазвичай такий тип синестезії спостерігається у людей із встановленими багаторічними звичками. Відповідно, всі інші типи синестезії працюють аналогічно.

Емоційний тон відчуттів. Емоційний тон відчуттів є філогенетично найдавнішою емоційною реакцією. Він пов'язаний з переживанням задоволення чи незадоволення в процесі відчуття. Це контактний вид емоційного реагування. Саме це відрізняв, на його думку, емоційний тон відчуттів від інших емоційних реакцій. У разі страждання, відрази, задоволення завжди є взаємодія.

Для емоційного тону відчуттів характерне реагування на окремі властивості об'єктів або явищ: приємний чи неприємний запах хімічних речовин або смак продуктів; приємний або неприємний звук, який дратує чи тішить тощо.

Функції емоційного тону відчуттів.

• Перша функція емоційного тону відчуттів, на яку в основному вказує багато авторів, - орієнтувальна, котра полягає в повідомленні організму, чи небезпечний той або інший вплив, чи він є бажаним або його треба позбутися.

• Другою функцією емоційного тону відчуттів є забезпечення зворотного зв'язку, завдання якого - повідомляти людині й тваринам, що біологічну потребу задоволено (і тоді виникає позитивний емоційний тон -задоволення) або не задоволено (і тоді виникає негативний емоційний тон- невдоволення).

• Третя функція емоційного тону відчуттів пов'язана з необхідністю виявляти певні види поведінки доти, доки не буде досягнуто потрібного організму результату.

36.Класифікація відчуттів. Екстероцептивні відчуття. Контактні і дистантні відчуття.

Класифікація відчуттів відбувається за кількома ознаками:

1. За наявністю безпосереднього контакту рецептора з подразником, який викликає відчуття, виділяють дистантні і контактні відчуття. Зір, слух, нюх відносяться до дистантних. Ці види відчуттів забезпечують орієнтування в навколишньому середовищі. Смакові, больові, тактильні відчуття - контактні.

2. За розташуванням рецепторів прийнято ділити відчуття на три групи:

а) екстероцептивні (від лат. - зовнішній) - відображають якості предметів і явищ навколишнього світу, рецептори знаходяться зовні тіла, до них належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні та інші відчуття;

б) інтероцептивні (від лат. - всередині) - рецептори розташовані на внутрішніх органах і відображають їхній стан, до них належать органічні відчуття;

в) пропріоцептивні (від лат. - власний) - рецептори розташовані в рухових апаратах нашого організму, вони дають нам інформацію про рух і положення тіла в просторі. Це кінестезичні та статичні відчуття.

У межах кожної з цих груп відчуття поділяють на види залежно від аналізаторів і адекватних (відповідних) їм подразників.

Адекватними називають ті подразники, до сприймання яких певний орган пристосований і які в звичайних умовах його збуджують (наприклад, світло - для ока, звукові коливання - для вуха).

Неадекватними (невідповідними) називають такі подразники, до сприймання яких орган не пристосований і які, звичайно, його не збуджують (наприклад, світло - для вуха, механічна дія - для ока і т.д.).

Екстероцептивні відчуття

Екстероцептивні відчуття, у свою чергу, поділяють на контактні і дистантні. До контактних належать тактильні, температурні (які можуть бути інтеро- та екстероцептивними) та смакові відчуття, до дистантних - відчуття світла, звуку, а також запаху.

Зорові відчуття

Зорові відчуття виникають в результаті дії променів світла на сітківку ока. Завдяки зоровим відчуттям людина пізнає освітленість, колір предметів, їх розміри, пропорції, конструкцію, обсяг, розміщення в просторі. Центральний відділ зорового аналізатора міститься в потиличній ділянці головного мозку.

Слухові відчуття

Велике значення в житті людини мають слухові відчуття, що виникають як результат дії звукових хвиль на кортіїв орган - рецепторний апарат слухового аналізатора у внутрішньому вусі людини. У висковій частці мозку розміщена кіркова центральна частина слухового аналізатора. Людина може сприймати звуки з частотою коливання від 16 до 20000 Гц. На основі слухових відчуттів людина оволодіває мовою, за допомогою слуху контролює свою й чужу мову. У випадку втрати слуху, зору решта видів відчуттів набувають для людини особливо важливого значення.

Тактильні (дотик, тиск). Відіграють неабияку роль у сприйнятті розміру, форми предметів.

Температурні (холод, тепло):

1) виникають внаслідок контакту з предметами, що мають температуру вищу або нижчу за температуру тіла;

2) зумовлюються органічними процесами та психічними станами.

Больові. Серед відчуттів особливе місце посідає біль - суб'єктивно тяжке, часом нестерпне відчуття, що виникає в результаті дії дуже сильних і руйнівних подразників

Нюхові відчуття виникають при подразненні специфічних рецепторних клітин, розміщених у слизовій оболонці верхнього і частково середнього носових ходів. Подразниками рецепторних клітин є молекули пахучих речовин, що потрапляють у нюхову ділянку або через ніс (під час вдихання їх), або через носоглотку в момент ковтання їжі. В останньому випадку нюхове відчуття поєднується зі смаковим, яке виникає в результаті дії на смакові рецептори хімічних речовин. Смакові рецептори містяться на поверхні язика, задній поверхні глотки, піднебіння та в надгортаннику. Відповідно до них класифікують відчуття солодкого, кислого, солоного, гіркого.

Нюх і смак тісно пов'язані між собою, і якщо зовсім виключити нюх, то людині здаватиметься, що різна їжа має однаковий смак.

Рухові, або кінестетичні, відчуття характеризують положення і переміщення частин тіла в просторі, ґрунтуючись на сигналах, що надходять від пропріорецепторів.

Рухові відчуття у поєднанні зі шкірними, які мають місце при обмацуванні предметів руками, дають дотик; через нього людина пізнає розміри, твердість, шорсткість, форму та інші властивості предметів. Кора головного мозку здійснює вищий аналіз і синтез сигналів, що йдуть від м'язів, сухожиль, внутрішніх органів.

Статичні відчуття (рівноваги, стояння, лежання). Рецептором їх є вестибулярний апарат, який передає подразники у вискову частину кори великих півкуль, сигналізує про положення тіла людини в просторі. Це має особливе значення для пілотів, космонавтів, плавців, гімнастів.

37. Класифікація відчуттів. Інтероцептивні (органічні і пропріоцептивні) відчуття.

Класифікація відчуттів відбувається за кількома ознаками:

1. За наявністю безпосереднього контакту рецептора з подразником, який викликає відчуття, виділяють дистантні і контактні відчуття. Зір, слух, нюх відносяться до дистантних. Ці види відчуттів забезпечують орієнтування в навколишньому середовищі. Смакові, больові, тактильні відчуття - контактні.

2. За розташуванням рецепторів прийнято ділити відчуття на три групи:

а) екстероцептивні (від лат. - зовнішній) - відображають якості предметів і явищ навколишнього світу, рецептори знаходяться зовні тіла, до них належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні та інші відчуття;

б) інтероцептивні (від лат. - всередині) - рецептори розташовані на внутрішніх органах і відображають їхній стан, до них належать органічні відчуття;

в) пропріоцептивні (від лат. - власний) - рецептори розташовані в рухових апаратах нашого організму, вони дають нам інформацію про рух і положення тіла в просторі. Це кінестезичні та статичні відчуття.

У межах кожної з цих груп відчуття поділяють на види залежно від аналізаторів і адекватних (відповідних) їм подразників.

Адекватними називають ті подразники, до сприймання яких певний орган пристосований і які в звичайних умовах його збуджують (наприклад, світло - для ока, звукові коливання - для вуха).

Неадекватними (невідповідними) називають такі подразники, до сприймання яких орган не пристосований і які, звичайно, його не збуджують (наприклад, світло - для вуха, механічна дія - для ока і т.д.).

Органічні відчуття є складовими інтероцептивних безумовних і умовних рефлексів. Органічні відчуття спричиняються імпульсами, що йдуть від внутрішніх органів. Це стосується відчуттів голоду, спраги, пов'язаних із задоволенням потреби в їжі і питті.

Виникнення органічних відчуттів супроводжується переживаннями негативних емоцій, а зняття їх пов'язане з позитивним емоційним станом людини.

Статичні відчуття

Статичні, або гравітаційні, відчуття відображають статику тіла, його рівновагу, положення тіла в просторі. їхні рецептори розташовані у вестибулярному апараті внутрішнього вуха. Різкі і швидкі зміни положення тіла відносно землі (гойдання на гойдалках, морська качка) призводять до запаморочення, "морської хвороби".

Психофізіологічні дослідження показали, що нормальна робота статичного аналізатора необхідна для відображення простору іншими аналізаторами, зокрема зору. Якщо подразнювати вестибулярний апарат електричним струмом, то зорове сприйняття ліній зміщується в горизонтальному напрямі. Кінестетичні відчуття

(від грец. "кінезіс" - рух, "айстезіс" - відчуття). Кінестезичними відчуттями називають відчуття рухів і положення окремих частин власного тіла.

Кінестезичні відчуття виникають через скорочення і розслаблення м'язів, розтягування зв'язок, тертя суглобів. Периферична частина є низкою вільних нервових закінчень, кінцевих утворень, розміщених в суглобово-м'язовому апараті. В результаті цих відчуттів складається знання про силу, швидкість, траєкторію рухів частин тіла.

38. Сила подразника та інтенсивність відчуття. Пороги відчуттів. Чутливість рецептора. Закон Бугера-Вебера. Закон Вебера-Фехнера.

Інтенсивність відчуттів - це їхня кількісна характеристика. Відчуття однієї й тієї ж якості завжди бувають сильнішими чи слабшими. Інтенсивність визначається силою подразника. Кількісна і якісна характеристика подразника тісно пов'язані між собою.

Пороги чутливості

Не всяка сила подразника, діючи на аналізатор, може викликати відчуття. Доторкання пушинки до тіла можна не відчути. При дії дуже сильного подразника може наступити момент, коли перестають виникати відчуття. Звуки з частотою 20 тисяч герц ми не чуємо. Надто сильний подразник може викликати біль. Отже, відчуття виникають при дії подразника певної інтенсивності.

Психологічну характеристику залежності між інтенсивністю відчуттів і силою подразника виражає поняття порога чутливості.

Є такі пороги чутливості: нижній абсолютний поріг чутливості, верхній абсолютний поріг чутливості та поріг чутливості до розрізнення.

Найменша сила подразника, яка, діючи на аналізатор, викликає ледве помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом чутливості.

Нижній поріг характеризує гостроту чутливості аналізатора. Між абсолютною чутливістю і величиною порога існує обернене відношення: що нижчий поріг, то чутливість вища і навпаки. Наші аналізатори є дуже чутливими органами, вони збуджуються малою силою енергії відповідних їм подразників. Це стосується передусім вуха, ока, а також нюху. Поріг однієї нюхової клітини людини для відповідних пахучих речовин не перевищує 8 молекул. А для того, щоб викликати смакові відчуття, необхідно принаймні в 25 000 разів більше молекул, ніж для створення нюхового відчуття.

Найбільша сила подразника, при якій ще існують відчуття певного виду, називається верхнім абсолютним порогом чутливості.

Пороги чутливості індивідуальні для кожної людини..

Чутливість органу чуття не є сталою величиною. По-перше, під впливом певних чинників її рівень закономірно змінюється на загальнолюдському рівні, тобто, в усіх людей; у тварин – на рівні виду. По-друге, вона характеризується помітними індивідуальними варіаціями (на рівні особи, особини). Закономірні зміни чутливості органу чуття під впливом такого чинника, як сила діючого подразника виразно постають у диференційних (лат. differentia – відмінність) або відносних порогах відчуттів, які називають також порогами розрізнення. Ці пороги визначаються величиною, на яку має змінитись сила діючого подразника, щоб суб’єкт відчув цю зміну. Іншими словами, - це зміна сили діючого подразника, яка відчувається.

Закон Бугера – Вебера: диференціальний поріг відчуттів для різних органів чуття різний, але для одного і того ж аналізатора він являє собою постійну величину.

Відношення певної групи відчуттів до збільшення величини початкового подразника є постійною величиною. Це встановив німецький фізіолог Е. Вебер (1795-1878). На основі вчення Вебера, німецький фізик Г. Фехнер (1801-1887) експериментально показав, що зростання інтенсивності відчуття не прямо пропорційне зростанню сили подразника, а повільніше. Якщо сила подразника зростає в геометричній прогресії, то інтенсивність відчуття збільшується в арифметичній прогресії. Це положення формулюється ще так: інтенсивність відчуття пропорційна логарифму сили подразника. Воно дістало назву закону Вебера-Фехнера.

39. Адаптація органів чуття. Сенсибілізація. Прості, основні, складні, чисті, змішані відчуття.

Зміни чутливості, які здійснюються в ході адаптації, відбуваються не відразу, вони вимагають деякого часу і мають свої часові характеристики. Ці часові характеристики різні для різних органів чуття. Міра адаптації різних аналізаторів неоднакова: висока адаптованість спостерігається в нюхових відчуттях (людина швидко звикає до запахів, у тому числі й неприємних), тактильних (не помічає тиску одягу на тіло), зорових; значно менша - у слухових. Температурна адаптація існує лише в середньому діапазоні, звикання до сильного холоду чи до сильної спеки майже не існує. Майже не існує адаптації в больових відчуттях, оскільки біль є сигналом про руйнування організму, і больова адаптація може призвести до загибелі. Виокремлюють три різновиди явища адаптації.

1. Адаптація як повне зникнення відчуття при тривалій дії подразника.

2. Адаптація як притуплення відчуття під впливом дії сильного подразника (зниження порога чутливості).

Ці два різновиди адаптації називають негативною адаптацією, оскільки її результат — це зниження чутливості аналізаторів.

3. Адаптація як підвищення чутливості під впливом дії слабкого подразника.

Підвищення чутливості в результаті взаємодії аналізаторів, а також систематичних вправ називається сенсибілізацією. Сенсибілізація органів чуття можлива не лише шляхом застосування побічних подразників, але й шляхом вправ. Можливості тренування й удосконалення органів чуття дуже великі. Можна виділити дві сфери, які визначають підвищення чутливості органів чуття:

- сенсибілізація через необхідність компенсації сенсорних дефектів (сліпота, глухота);

- сенсибілізація, зумовлена специфічними вимогами діяльності.

Втрата зору або слуху компенсується розвитком інших видів чутливості.

0,3 Як зазначалось у зв’язку з класифікацією відчуттів, у зоровому рецепторі людини функціонують три групи поглинання пігментів, що є першим етапом подразнення його. Кожна з цих груп реагує тільки на певний інтервал того діапазону електромагнітних коливань, які перекодовуються у відчуття синього, зеленого і червоного кольорів. Вони називаються простими зоровими відчуттями, тому що, по-перше, не розкладаються на колірні складові, по-друге, їх поєднання у різноманітних пропорціях породжує всю безмежну гаму кольорів та їх відтінків. Окрім зорових, на сьогоднішній день більш-менш виразно диференційовані прості відчуття слухової, смакової, нюхової, тактильної модальностей. Оскільки вони є основою усіх інших відчуттів у межах своїх модальностей, які утворюються їх поєднанням у різних пропорціях, прості відчуття називають основними, а похідні від їх змішування – складними.

До кожного із простих та складних відчуттів зазвичай домішані у різних кількостях різні за якісним змістом відчуття цієї ж модальності.

Кольори за ознакою чистоти поділяють на хроматичні та ахроматичні.

Цілковито брудними слуховими відчуттями є шум, гамір, галас, у яких так перемішані різні звуки, що неможливо або дуже важко виокремити з них якісь виразно домінуючі.

Нюхові «шуми» - це сторонні запахи, що «забивають» основний і/або значущий, який необхідно вловлювати й утримувати, не губити.

40. Сприймання. Перцепція. Предметність(об’ємність) відображення. Фактори предметності відображення(перспективне скорочення, суміщення і перекривання(накладання), розподіл світла і тіней, відблиски і контрасти, повітряна перспектива, руховий паралакс).

Сприймання - це відображення у свідомості людини предметів і явищ у сукупності їхніх якостей і частин, що діють у певний момент на органи чуття.

Як і відчуття, сприймання виникають тільки при безпосередній дії об'єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймань - це перехід до складнішого і повнішого їх відображення. У процесі сприймання ми не просто відображаємо те, що світиться, звучить чи пахне, а бачимо пейзаж, художню картину, чуємо музичну мелодію тощо.

Сприймання не зводиться до суми окремих відчуттів, хоча й передбачає їхню наявність у відображенні дійсності. Воно залежить від певних відношень, що існують між відчуттями, взаємозв'язок яких, своєю чергою, залежить від зв'язків і відношень між якостями, властивостями, різними частинами предметів і явищ.

Без відчуттів сприймання неможливе. Але, крім відчуттів, сприймання включає досвід людини у вигляді уявлень та знань. Усяке сприймання є залежним від попереднього досвіду людини. Предмет, діючи на аналізатори людини, завжди якоюсь мірою активізує раніше утворені тимчасові нервові зв'язки, що є здобутком її життєвого досвіду. Тому не можна в образі певного предмета відокремити те, що виникає в певний момент, від того, що додають з досвіду. Не буває сприймань, які вичерпувалися б тільки враженнями, що безпосередньо одержуються від об'єктів.

Попередній досвід прискорює процес виділення об'єкта, розпізнання його особливостей, збагачує зміст сприймання, підвищує його повноту і точність.

Перцепція – безпосереднє вілображення предметів та явищ об’єктивної дійсності органами чуття, чуттєве сприйняття зовнішніх предметів людиною. За Лейбніцем виділяють перцепцію, як просте безпосереднє уявлення про зовнішній світ і апперцепцію – як вищу форму пізнавальної діяльності, пов’язану з самосвідомістю.

Предметність сприймання виявляється в акті об'єктивації, тобто у віднесенні даних, отриманих із зовнішнього світу, до цього світу. Без такого віднесення сприймання не може виконувати своєї орієнтувальної та регулювальної функції у практичній діяльності людини. Предметність сприймання - вроджена якість; існує певна система дій, яка дає суб'єктові змогу відкрити предметний світ. Вирішальну роль тут відіграють дотик і рух.

Предметність як особливість сприймання має велике значення для регуляції поведінки. Цеглина і блок із вибухівкою можуть мати однаковий вигляд і сприйматись на дотик однаково, але за призначенням вони абсолютно різні. Зазвичай ми визначаємо предмети не за зовнішнім виглядом, а відповідно до того, як ми їх застосовуємо на практиці, або за їхніми основними якостями.

Предметність відіграє важливу роль і в подальшому формуванні самих перцептивних процесів. Коли виникає розбіжність між зовнішнім світом і його відображенням, суб'єкт має шукати нові способи сприймання, які забезпечать правильне відображення.

Фактори предметності.

перекриття (предмет, шо частково приховує інший, здається розміщеним попереду нього), ПОВІТРЯНА ПЕРСПЕКТИВА-Розмитість або втрата ясності обрисів віддалених об'єктів, викликана атмосферою. Ефект виникає через зникнення кольору і контрастності яскравості між віддаленими об'єктами і фоном. Це один з монокулярних сигналів для сприйняття глибини.тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше.Такого ж роду ефектом є руховий паралакс — зміна положення предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі — йому назустріч. При цьому що ближче предмет, то більшою здається швидкість його відносного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного руху.

41. Сприймання. Структурність відображення. Фактори структурності відображення(контрасти/перепади світла, тіней і забарвлень, близькість/щільність, гомогенність/однорідність, подібність елементів, неперервність, плавність, завершеність, простота, симетричність, врівноваженість, прегнантність.)

Сприймання - це відображення у свідомості людини предметів і явищ у сукупності їхніх якостей і частин, що діють у певний момент на органи чуття.

Як і відчуття, сприймання виникають тільки при безпосередній дії об'єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймань - це перехід до складнішого і повнішого їх відображення. У процесі сприймання ми не просто відображаємо те, що світиться, звучить чи пахне, а бачимо пейзаж, художню картину, чуємо музичну мелодію тощо.

Сприймання не зводиться до суми окремих відчуттів, хоча й передбачає їхню наявність у відображенні дійсності. Воно залежить від певних відношень, що існують між відчуттями, взаємозв'язок яких, своєю чергою, залежить від зв'язків і відношень між якостями, властивостями, різними частинами предметів і явищ.

Без відчуттів сприймання неможливе. Але, крім відчуттів, сприймання включає досвід людини у вигляді уявлень та знань. Усяке сприймання є залежним від попереднього досвіду людини. Предмет, діючи на аналізатори людини, завжди якоюсь мірою активізує раніше утворені тимчасові нервові зв'язки, що є здобутком її життєвого досвіду. Тому не можна в образі певного предмета відокремити те, що виникає в певний момент, від того, що додають з досвіду. Не буває сприймань, які вичерпувалися б тільки враженнями, що безпосередньо одержуються від об'єктів.

Попередній досвід прискорює процес виділення об'єкта, розпізнання його особливостей, збагачує зміст сприймання, підвищує його повноту і точність.

Структурність відображення. Структурність сприйняття виявляється в тому, що, відображаючи предмети та явища в цілісності, людина виокремлює в них різні елементи, компоненти, підсистеми тощо.

Сприймаючи певний об'єкт, ми виділяємо його окремі ознаки, сторони, властивості й водночас об'єднуємо їх у єдине ціле, завдяки чому в нас виникає його цілісний образ.

Кожен елемент образу сприймання набуває значення лише у співвідношенні з цілим і визначається ним. Сам образ сприймання також залежить від особливостей його складників.

Сприймаючи предмет, ми осмислюємо його як єдине ціле, що має свою структуру. Під час розмови по телефону деякі звуки ми чуємо нечітко, але розуміємо суть розмови. Так, на основі набутого досвіду й знань людина об'єднує окремі елементи у процесі сприймання в цілісний образ, надає їм певної структури, сформованості.

Фактори структурності відображення.

3) прегнантність – тенденція кожного психічного феномена прийняти більш визначену, виразну і завершену форму

Гомогенність - це властивість відбору, дані якого групуються навколо середньої арифметичної.

Контраст світла - зміна чутливості аналізаторів під впливом попереднього або супровідного подразника. Контрасту— психофізіологічна закономірність відчуттів, пов'язана з процесами індукції в центр. нервовій системі. При одночасній дії двох подразників виникає одночасний контраст. Він часто буває у зорових відчуттях і залежно від сполучення кольорів може бути ахроматичним чи хроматичним. Внаслідок контрасту на темному фоні кольори світлішають, а на світлому — темнішають. Ця властивість широко використовується в декоративно-прикладних роботах тощо. При послідовній дії двох подразників спостерігається послідовний контраст.

42. Атрибутивність відображення як властивість сприймання. Перцептивні властивості: транспонованість, градуйованість, варіативність, інваріантність.

 Атрибутивність відображення – ще одна властивість сприймання, переживання суб’єктом відчуттів, що надходять від об’єкта.

43. Цілісність відображення як властивість сприймання.

Сприймання завжди цілісне. Будь-який предмет чи явище, що складається з різних частин, є комплексним подразником, але сприймається цілком у єдності всіх якостей і ознак. Це виникає умовнорефлекторно через існуючий попередній зв'язок між зоровими, слуховими, тактильними подразниками, які надходять від об'єктів.

Вибірковість сприймання виявляється у наданні переваги одним об'єктам, явищам або їх властивостям перед іншими. Це визначається формою ставлення людини до об'єктів, предметів, зумовленою значущістю, інтересом, попереднім досвідом.

Так, лікар, медична сестра, оглядаючи хворого, звернуть увагу на ознаки хвороби, виділивши їх з ряду інших. Фізіологічно вибірковість сприймання можна пояснити переважанням одного з вогнищ збудження в корі великого мозку з одночасним гальмуванням решти її ділянок.

Константність сприймання полягає у відносно більш чи менш довготривалій постійності окремих властивостей і якостей об'єктів незалежно від помічених нами змін, що відбулися з ними. Константність сприймання пояснюється дією цілої низки факторів, основне місце серед яких належить адаптації і вже наявним у людини уявленням про певний об'єкт. Так, білий колір сприймається нами як білий і при сонячному, і при електричному освітленні, хоча спектр електричного світла має більше червоно-жовтих променів.

Осмисленість сприймання пов'язана з розумінням сутності об'єкта, що сприймається, з можливістю віднести його до певної групи, класу, узагальнити його в слові, вловити схожість із знайомими нам об'єктами.

Апперцепція - залежність сприймання від попереднього досвіду, від загального змісту психічної діяльності людини та її індивідуальних особливостей, а також від професії.

Художник, розглядаючи картину, звертає увагу не лише на зміст того, що зображено, а й на професійні деталі: фарби, манеру написання картини тощо.

Рівень розвитку сприймання залежить від того, наскільки потрібна функція сприймання для виконання відповідної діяльності.

44. Сенсорні спотворення. Константність сприймання. Модальні і амодальні доповнення. Експерименти Ітельсона.

Сприйняття - складний процес інтеграції, синтезу образу сприйманого об'єкта з сенсорних сигналів, що надходять через органи чуття від зовнішнього середовища і власного тіла. При деяких станах і захворюваннях ми зустрічаємося з різними порушеннями процесу синтезу, інтеграції сенсорної інформації в ході сприйняття. Зазвичай до Психосенсорні розладів відносять дві групи порушень - дереалізація і розлади "схеми тіла".

Дереалізація - порушення сенсорного синтезу інформації, що надходить із зовнішнього світу. З асоціації сенсорних сигналів, які беруть участь у формуванні образу зовнішньої дійсності, щось може "випадати", змінюватися, і, в кінцевому підсумку, оточуючий нас світ втрачає свою чуттєву реальність -іскажается.

Людина може втратити сприйняття глибини простору, і тоді вага навколишній бачиться йому в поверхнево, двомірному зображенні. Спотворення сприйняття можуть стосуватися і певних ознак предмета - форми (метаморфопсия), величини (збільшення - макропсия, зменшення - мікропсія) або ін. При порропсіях порушується оцінка відстані - людині здається, що предмети знаходяться далі, ніж вони розташовані в дійсності; при дісмегалопсіі розлад сприйняття стосується подовження, розширення, скошеності чи перекручену навколо осі навколишніх предметів.

Близькими до дереалізації є розлади, коли звичайна, знайома обстановка сприймається абсолютно нової (феномен "ніколи не баченого" (франц. Jamais vu)) або, навпаки, нова обстановка (місцевість, вулиця, будинок) сприймається добре знайомої і відомої (феномен "вже баченого "(франц. deja vu)). Особливо хвилюють хворих спотворення часу - його уповільнення (брадіхронія) або прискорення (тахіхронія), а також втрата емоційних компонентою сприйняття навколишнього" все застигло, остекленело ", а" світ став подібний декорації ". У хворих майже завжди зберігається критичне ставлення до цих порушень, вони чужі особистості і суб'єктивно вкрай неприємні.

Розлади "схеми тіла" характеризуються різними симптомами порушень сприйняття власного тіла, своєрідних відчуттів збільшення або зменшення ваги, розмірів всього тіла або його частин (рук, ніг, голови). До розладів схеми тіла відноситься також порушення сприйняття співвідношення між частинами тіла: хворі говорять про неправильне положення вух, "перекручення" тіла. Зазначені зміни хворий відчуває тільки при закритих очах, так як під контролем зору всі неправильні уявлення про своє тіло зникають.

Константність

Під константністю розуміють відносну постійність величини, форми, кольору предметів, що сприймаються при зміні відстані, ракурсу, освітленості.

Якщо предмет, який сприймають на деякій відстані, віддалений від того, хто сприймає, то відображення предмета на сітківці зменшується як у довжину, так і в ширину, тобто зменшується і його площа, а тим часом у сприйнятті образ збереже в певних межах приблизно ту саму, властиву предметові величину. Так само форма відображення предмета на сітківці буде змінюватися при кожній зміні кута зору, під яким ми бачимо предмет, проте його форма сприйматиметься нами як більш-менш постійна.

Константність сприймання наявна при зоровому сприйманні форми й кольору предметів. Наприклад, коли на уроці малювання учні розглядають набір овочів на столі, кожен сприймає їх під своїм кутом зору. Але образи цих предметів зберігають постійні розміри.

Класна дошка сприймається чорною, стеля - білою, обкладинка зошита - синьою і при яскравому освітленні, і при тьмяному, і при електричному, і при денному світлі.

Механізм константності не природжений. Людина, яка прожила все своє життя в одноповерховому будинку, потрапивши на верхній поверх висотного, не може розпізнати людей, автомобілі, оскільки вони їй здаються дуже маленькими. Водночас мешканці цього будинку бачать усі об'єкти внизу без спотворення їхніх розмірів.

У К. Чуковського описано випадок, коли трирічна дівчинка подивилася на дах багатоповерхового будинку і, побачивши майстра, що його ремонтував, закричала: "Мамо, дістань мені он ту ляльку!"

Константність сприймання забезпечується досвідом, що набувають у процесі індивідуального розвитку особистості, і має велике практичне значення. Якби сприймання не було константним, то при кожному кроці, повороті, русі, зміні освітленості ми не могли б розпізнавати те, що було відоме раніше.



С. Косслін і колеги запропонували модель, у якій передбачали існування двох систем репрезентації знань: перша – модальна (на- звана візуальним буфером)  і  друга –  амодальна («асоціативна пам’ять», де зберігаються описи об’єктів разом із їхніми назвами). Че- рез візуальний буфер надходить обмежена кількість інформації у ви- гляді грубого опису «патерна», здійснюється незалежна переробка ін- формації про властивість об’єкта (ЩО?) і його локалізацію (ДЕ?). Ці два види інформації надходять в асоціативну пам’ять, де її звіряють з наявними зразками. Якщо результат не дає змоги ідентифікувати об’єкт, то за допомогою «вікна уваги» відбувається пошук у блоці візу- ального буфера.




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refua.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Контрольна робота
Методичні вказівки
навчальної дисципліни
Методичні рекомендації
Загальна характеристика
Лабораторна робота
курсової роботи
охорони праці
Курсова робота
використаної літератури
Список використаної
курсу групи
Зміст вступ
Виконав студент
форми навчання
Виконала студентка
Теоретичні основи
Міністерство освіти
Пояснювальна записка
самостійної роботи
навчальний заклад
Історія розвитку
навчальних закладів
Робоча програма
молодших школярів
діяльності підприємства
роботи студентів
Загальні відомості
Курсовая работа
виконання курсової
світової війни
студентів спеціальності
студент групи
використаних джерел
охорони здоров
Практична робота
вищої освіти
Охорона праці
інтелектуальної власності
навчального закладу
Теоретичні аспекти
Самостійна робота
загальноосвітніх навчальних
Конспект лекцій
вищий навчальний
Вступ актуальність
напряму підготовки
загальна характеристика
Історія виникнення
Практичне заняття
виробничої практики