Міністерство освіти та науки України



Дата конвертації25.01.2018
Розмір93.5 Kb.
Назва файлуборис і гліб.doc
ТипРеферат

Борис і Гліб – візантійська модель святості?


(реферат)

Загибель Бориса і Гліба від руки підісланих Святополком найманих вбивць була витлумачена як мученицька смерть, і Борис з Глібом були визнані святими. Це були перші офіційно канонізовані святі. Культ їх активно насаджувався і пропагувався, він мав важливе політичне значення для свого часу. Політична тенденція культу Бориса і Гліба зрозуміла: зміцнити державну єдність Русі на основі суворого виконання феодальних зобов'язань молодших князів по відношенню до старших і старших по відношенню до молодших. Проте, досить цікавим залишається питання про візантійську модель святості згаданих вище мучеників. Чи була це дійсно візантійська модель, чи може модель західного зразка, дають деякі відомості твори Борисо-Глібського циклу.

Питання про час створення творів Борисо-Глібського циклу, про характер їх співвідношень, оцінка їх як літературних творів і як історичних джерел тісно взаємопов'язані, і ключове положення в рішенні цих питань займає С. Незважаючи на велику літературу про Борисо-Глібському циклі, ні один з цих питань не може вважатися до теперішнього часу остаточно вирішеним.

За тривалий час вивчення Борисо-Глібського циклу з’являлося чимало теорій, що намагалися розтлумачити появу цих текстів, їхніх взаємних перетинів та приховних сенсів. Як і у випадку «Слова о полку Ігоревім», де начебто міститься чимало темних місць, неявних сенсів та «неясних» інтенцій, романтично заангажована історіографія намагалася знайти елементи іншої Русі, з її прихованим поганським єством. Припускалося, що такі сенси чи то у вигляді попередніх саґ-епосів та пошанування роду могли пройти сувору цензуру укладачів-церковників та потрапити до церковного тексту, де їм не було місця. Якщо зважити, що Сказання-Повідання та т. зв. Несторове Читання творилися бодай через століття після гаданого прийняття християнства у Києві, десь у 70-х роках ХІ ст., то варто було би звернутися до моделей святості, що пропонувала візантійська та латинські версії християнства на той час.

На загал, розвиток культу правителів-мучеників засвідчений декількома жанрово різнобарвними пам’ятками, котрі водночас часом перетинаються між собою, надаючи дослідникам новий поштовх до відтворення історії подій 1015 р. та наступних непростих стосунків між спадкоємцями Володимирового столу. Кожна реконструкція має претензію на вичерпність, або ж принаймні ориґінальність тлумачення фактів, образів та постатей. Те, що леґенда про братів була одним з найбільш копійованих текстів на теренах, які становили колись осереддя старокиївського християнства, засвідчилося в чисельних списках, а також в появі народно-розмовних версій їхнього житія з кінця XV ст. і майже до XVIII ст. Окремо слід зазначити розвиток літургійної літератури, серед якої принаймні декілька версій (Київська, Новгородська та Іваницька), паралітургійних текстів у Прологах, та власне агіографічної, напучувальної, посуті, літератури. Найбільшого розвитку леґенда набула у якості моралізаторських Житій, що містяться у таких пам’ятках, як-то Торжественики, Четьї Мінеї, збірники напучувального змісту тощо. У свою чергу, найдавнішим наразі відомим текстом, котрий докладно оповідає про подвиг братів, є текст Казання-Повідання у складі «Успенського збірника» рубежу ХІІ–ХІІІ ст., що походить з теренів давньої України, тоді як текст мінейної пам’яті в «Ілліній книзі» рубежу ХІ–ХІІ ст., найвірогідніше, з Новгородщини, віншує братів. Текст служби фіксується в складі більш розлогих служб ХІІ–XVI ст.

Успенський збірник ХІІ–ХІІІ ст. передбачає потрійну схему нарації, що випливає з самої назви тексту: «Сказання, Страсть і Похвала св. муч. Борисові й Глібу». Такий поділ віддзеркалює розвиток візантійської літератури, де «похвала» поставала окремо та залучалася до літургійно-мінейних збірників.

Щодо руських літописів, то однією з найвпливовіших лишається теорія О. Шахматова, що розвивалася тоді, коли сили набирали конспіративні теорії та з’явилися апокрифічні «Протоколи сіонських мудреців». Шахматов запропонував таку теорію, котра би відтворювала омріяний найдавніший літопис та відповідала загальній настанові з пошуку найдавнішого і найбільш достовір ного тексту. Дослідник уважав, що Борисо-Глібська легенда в Лаврентіївському літописі являє собою більш давню і менш складну редакцію, ніж Іпатська та Радзивілівська редакції оповіді про князів-страстотерпців, тож саме вона — давніша, аніж розширена за рахунок додатків редакція Іпатського літопису. У основі міркувань Шахматова — пошук найдавнішої версії літопису, досить уявної. Цей «справжній», початковий літопис Шахматов виділив з тексту Новгородського першого літопису. Судження дослідника мали наступних адептів, які прагнули розвинути його початкові спостереження стосовно існування «Начального зведення» та впливу останнього на розвиток текстів про Бориса й Гліба. Тож теорія, припущення набули з плином часу рис аксіоми, що отримувала начебто підтвердження в нових розвідках, що в своїй основі повторювали Шахматівські положення. Про це дещо далі. Проте, існує відмінний погляд на складання літописів, на що вказують безпосередньо фраґменти літопису. Візію складання ПВЛ подає О. Толочко на підставі дослідження текстових фраґментів та приміток ймовірного творця літопису — Сильвестра — ігумена Михайлівського монастиря за часів Володимира Мономаха. Запис датується 1116 р. за Лаврентіївським типом, а фінальною сценою літопису Сильвестра мало стати перенесення мощів князів-страстотерпців під 1115 р.

А. Тімберлейк належить до адептів теорії Шахматова. Дослідник в основному повторив його положення на ширшому прикладі Житій Бориса й Гліба та літописної версії. Він розподіляє текст Сказання у версії Успенського збірника на дві частини і припускає, що ці частини («Сказання, страсть і похвала» а також «Сказання про чудеса») набули сполучення в початковій версії Сказання, хоча могли походити з окремих текстуальних джерел. Спостереження дослідника випливають з прагнення реконструювати справжній, втрачений наратив-оповідь про Бориса й Гліба, що, нібито, приховується під шаром пізніших оповідань. Дослідник вірить, що існувала якась дружинна оповідь, яка містила «справжню» версію Борисо-Глібської легенди, попри значний часовий проміжок від часу загибелі братів та часу написання житійних текстів, з одного боку, та вплиів візантійської літературної практики в зображенні мучеників — з іншого. Тімберлейк відтворює основні засади, на котрі спирається Шахматовська теорія, розвинута його адептами: визнання Початкового зведення, наявність певного першотексту Борисо-Глібського циклу, під яким розуміється чи то світська сага, чи то «дружинна оповідь», залежність агіографічних текстів як похідних від Початкового зведення.

Одна з найбільш близьких моделей святості до Борисо-Глібського культу, як уважали, постала понад століття перед цим у сусідній Богемії. Н. Інгам дослідив модель святості чеського святого-володаря В’ячеслава та його ймовірні впливи на постання культу руських братів-страстотерпців. Інгам дискутував з твердженням Б. Флорі, який уважав, що чеська і руська леґенди мають різні першопочатки і лише згодом набули спільних рис, і то цілком випадково. Інгам наголошує на тому, що близькі від початку обидві оповіді лише згодом розійшлися. Він закидає Флорі іґнорування найстаршого тексту проВ’ячеслава та увагу до літописної оповіді, тоді як він сам звертається до слов’янської версії, а не латиномовної Християнової оповіді про святого. Інгам зауважував, що цей тип мученика-правителя набув поширення передовсім у Західній Европі, а найопукліше представлений в Британії та Скандинавії. Та його бракує серед Візантії та південних слов’ян. Спільні риси для Житія і вбивства Бориса й Гліба та В’ячеслава, на його думку, такі: 1) брат святого перебував у змові з дияволом; він зустрічається таємно з ними і планує вбити святого; 2) убивця непоштивий і підступний, демонструє ніби любов до свого брата, він намагається запровадити брата туди, де він може бути захоплений у пастці; 3) святого попереджають про можливість братовбивства, та він відхиляє застереження (чи-то через недовіру, чи-то безпринципність); 4) місце убивства святого знаходиться далеко від володінь самого правителя, тож він фактично перебуває без охорони; 5) убивство відбувається ранком, після нічних діянь святого; 6) зазвичай він має час для молитви (і відвідин заутреньої); 7) убивство здійснилося з укриття-засідки, коли жертву нагло оточили декілька мужів; 8) святий не чинить супротиву; 9) він заколотий до смерті, цей акт убивства здійснюють найманці, а не сам брат; 10) тіло святого закидують геть; 11) убивство і грабунок прибічників святого відбуваються невідкладно; 12) мощі святого повертаються та ховаються з належною пошаною; 13) Божа помста насувається за вбивство.

Подібність цих мотивів у Борисо-Глібській та В’ячеславовій леґендах випливає з того виміру страстей, який Інгам називає ікономічним виміром. Визначною рисою цього виміру є мученик як образ відкинутого і розіп’ятого Христа. Відтак, попередні зустрічі заколотників відповідають сюжетові заколоту, вчиненого проти Христа, а присутність святого на літургії відповідає Останній вечері. Забиття ж ножем співвідноситься з ранами Христа. Слово страстотерпець, зазначає Інгам, є калькою з грецької athloforos. Агіографічний образ Св. В’ячеслава включає два виміри його постаті: у релігійному плані його описано як аскета, тоді як в політичному — як Чеського королівства. Розвиваючи тему впливів культу св. В’ячеслава на становлення Борисо-Глібського культу, М.Ю. Парамонова зауважує, що спільне проникнення обох культів не було запозиченням агіографічних моделей чи концепцій. Натомість можна говорити про сприйняття давньоруською традицією окремих формальних аспектів В’ячеславового культу, як-то пошанування князя, загиблого від руки брата, як святого мученика. Зрештою, гіпотеза про перенесення агіографічної моделі та культової практики, на думку М. Парамонової, з чеського простору є припущенням. Типологічна подібність пошанування забитого правителя як національного святого не передбачає безпосереднього впливу. Аскетична святість, етика доброчинності та заслуг, ідеологія обмеження влади релігійним служінням не були засвоєні Борисо-Глібським культом.

Джерелознавчий напрям вивчення культу постає в роботах Дмитра Абрамовича та Сергія Бугославського, які присвятилися вивченню та публікації комплексів пам’яток, пов’язаних з Борисо-Глібським культом. Бугославський створив власну схему походження цих пам’яток, вивчаючи Читання Нестора за 19-ма списками, які поділяються на дві групи — повну і скорочену. Повна і найдавніша версія представлена Сильвестрівським рукописом XIV ст.. Дослідник уважав, що анонімне Сказання-Повідання ґрунтується на літописному тексті. За його спостереженнями, ця версія житія мучеників містить окремі риси, запозичені з житій добре відомих текстів візантійської агіографічної літератури, серед яких — житія Георгія Амастридського, Олексія, чоловіка Божого, Сави Освяченого, Миколая Мир- Лікійського.

У Несторовому Читанні бракує такого уривку тексту, який відповідає такій вимозі екфрасіса, як віншування доброго походження, виховання, оточення. Замість цього, на перших сторінках оповідується, зрозуміло, стисло, історія Світу від творення людини до Христа.



Читання. Господи вседержителю, котрий створив небо і землю і все на ній, зверни увагу на смиріння моє і подай розум серцю моєму, послухайте житіє Бориса й Гліба. Послухайте брати і не зважайте на неуцтво, Господь насадив на сході породу і створив людину власними руками і дмухнув в обличчя її, вона ожила, а від ребра створив йому дружину і заповідав їм від саду їсти, окрім єдиного дерева, котре розуміється як добро і зло, якщо почнуть від нього їсти — помруть в один день. З самого початку диявол зненавидів добро, бо хотів створити власний престол і був скинутий на землю за пиху. Диявол узяв від дерева і подав дружині Адамовій, а вона вкусивши дала Адаму, і обидва переступили заборону Божу. Через це їх вигнано з Раю і вони зачали, а дружина його народила Каїна, а потім Авеля. Примножилися люди по землі. І бачив ненавидячи рід людський диявол та створив їм поклоніння ідолам, а не Богові, котрий створив небо і землю. Благий Бог очікуючи покаяння їхнього, послав до них пророків, вони ж їх не послухали, одним досадили, а інших вбили. І так створивши, прогнівався Бог на створіння своє, але проявив милосердя, тож пустив свого Сина, котрий зійшов з небес і вселився у святу Діву і народився від неї, не порушивши дівоцтва її. Господь наш Ісус народився від Діви і хрестився від Івана, подавши нам взірець, так і ми хрестимося в Його ім’я. Потім обрав учнів, котрих нарік апостолами і навчав їх про Царство небесне, творив чудеса перед ними і перед усім народом, про що свідчить Євангеліє. Після цього мав смерть. Положили його до труни і зійшов до пекла і зруйнував його державу, самого диявола зв’язав і тримав, звільнив душі і сказав їм: «йдіть до Раю». Вони ж радісно йшли нахвалюючи Бога. Сам на третій день воскрес з мертвих і явився своїм учням, говорячи їм йдіть проповідуйте Євангелія по всій землі, кожен хто мав віру і хрестився, — буде порятований, а той хто не матиме віри — буде засуджений на вічні тортури. Після цього піднявся на небо і сів праворуч від Бога і Отця. Апостоли ж проповідували Євангеліє повсюдно, як заповів їм Господь. Багато хто увірував і хрестився в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Була радість багатьом, хто увірував в Господа Ісуса Христа. Бачили багато чудес, які творили святі апостоли в ім’я Господа Ісуса Христа.

У цьому фраґменті суттєвим є два мотиви: перший — певний вплив апокрифічних Євангелій про сходження до пекла та підкреслення вічної боротьби з дияволом, що за текстом може мати ширше значення —драматичної фіґури, що змінює перебіг подій. Такий прийом застосовувався при переході від радісної оповіді до сумної у агіографів завдяки запровадженню в оповідь таємничої сили. Тож, такі вирази, як «ненавидить добра диявол», «ненавидить початково ворог рода людського диявол», стають звичайними зворотами для пояснення перешкоди, що постає на шляху святого. Цей диявол наводить то варварів, то диких і лютих хижаків. Та більш виразним є наступний уривок, котрий слідує за «впровадженням» у Читанні і окремо звучить у завершальній частині Сказання-Повідання, що можна окреслити як «Похвала». Те, що у візантійській літературі у якості негативного образу використовувався образ диявола, сягає основ дуалізму, який виник за часів раннього середньовіччя.

Наступна частина Читання — набір сталих висловів візантійської агіографії про цілющу дію мощів святих, що в Сказанні-Повіданні віднесено ледь не до прикінцевої частини.

«Античний» вимір Борисо-Глібського циклу випливає з повчань Агапіта Диякона та патріарха Фотія. Послання патріарха Фотія (810–893) до Михайла- Бориса — таємно-навернутого болгарського царя, побудовано так, що більша частина містить викладення основ християнського віровчення та історії церкви і лише наприкінці подає сам ekphrasis «князівське дзеркало». У повчанні звучать такі настанови: безшлюбність — справа Божествена, благозаконна, єдиношлюбність — справа людської натури для продовження роду і культурної спільноти; любов до божественного передбачає любов до ближнього; поша нування батька й матері є першими після Бога; міститься застереження проти пролиття крові своїх родичів. Інтелектуальні переваги правителя та його фізичні характеристики, за спостереженнями І. Чічурова, зникають з «князівських зерцал» упродовж VIII — початку IX ст. Фотій лише раз згадував про боголюбивість правителя та неґативно ставився до фізичної краси. Натомість, він запроваджує наріжне для античної культури поняття — kalo kagathia, термін, який, за спостереженнями Чічурова, не залучався до складу ekphrasis до Фотія. «Ісагог» зазначав, що імперські діти мають бути живим образом бать ківської чесноти. Вони, «наче сяючі зірки дому», зображувалися в палацовому приміщенні, що відсилає нас до зображень князівської родини в наві Софії у Києві.

Разом з еволюцією житій мучеників, поруч з описами мордувань і суду з’являються похвальні промови. Такі похвали виголошувалися щорік у храмах, пов’язаних з пам’яттю мученика. Іншим загальним місцем є сни, що їх бачили святі і в яких їм відкривалося пояснення майбутнього. У прикінцевій частині, де містилися посмертні чудеса, проводяться паралелі між нинішнім героєм та ветхозавітними Авраамом, Мойсеєм, Ісусом Навином, Давидом, Соломоном та новозавітніми Петром, Павлом, Йоаном Хрестителем, що має відповідні мотиви також у Борисо-Глібському циклі. Одна з інших впливових моделей святих — Андрій Критський, переслідуваний за правління імператора Костянтина, прозваного згодом Копронімом. Це прізвисько він отримав у другій половині ІХ ст. за належність до гонителів іконошанування. Андрія спочатку запроторили за ґрати, били батогами, потім тягли за голову серед натовпів та по всіх дорогах до Царгороду, потім один з рибалок схопив сокиру, якою користуються зазвичай рибалки, наступив святому на голову і відрубав її. Тіло святого залишилося у спрофанованому місці, звідки його викрали православні.

Мощі св. Іларіона перенесли з Солуні до Царгороду. Патріарх освятив новий храм Апостолів. Після освячення імператор перейшов до раки, відкрив її разом з синами та здійснив поклоніння. Потім власноручно зачинив її та припечатав печаткою, згодом мощі поклали до гробівця, влаштованого під вівтарем. Патріарх Тарасій — відновлювач іконошанування — олійка з лампади над труною патріарха лікувала кровоточивих жінок, хворобу очей, параліч кінцівок, німоту й глухоту, божевілля тощо. Схема смерті та сценарій посмертного шанування, згадувані вище, збігаються з елементами Борисо- Глібського циклу: святому (Глібові) голову відрубав його кухар, а у випадку Андрія це зробив ножем рибалка, тіло залишено в непевному місці, звідки його забрали православні, тоді як схема перенесення наявна в житії Іларіона.

Ще одним загальним місцем в оповіданнях про мучеників є залишення та поховання їхнього тіла. Таким є розлоге Житіє Стефана Нового, іконошанувальника, котрий вбачав юдео-мусульманське, орієнтальне коріння іконокластів. Святий передбачив час своєї смерті. Убивці викинули його тіло до вирви, до тіл поган та засуджених. Коли труп тягнули, то засяяли сонячні проміння. Св. Платон перед смертю читав псалтир, молився та напучував братію. Св. Григорій Амастридський творив чудеса: паралітики йшли геть самі, сліпі прозрівали. У житії Григорія міститься оповідь про руську виправу на Візантію 860 року. Тоді як житіє патріарха Ігнатія (797–877), укладене Микитою-Давидом Пафлагонянином, порушувало звичний агіографічний тип житій, єдність цілей, вихвалення святих, бо автор наважився прославити одного і засудити іншого. Тут звучить засудження патріарха Фотія. У житії Ігнатія також згадується про руську виправу до Стен, що на Чорноморському узбережжі, що супроводжувалося грабунком містечок і монастирів, убивством бранців. Зокрема, руські вояки захопили наближених людей патріарха і зарубали їх сокирою на кормі судна. Після смерті Ігнатія його покров розідрали на тисячі шматків вірні. Отець монастиря Йоана з братією і з пришлим народом з псальмами, світильниками і пахощами забрали труп святого та поклали його до труни. У день його відходу братія гори Альса за одкровенням довідалася про славу у Бога, адже вони бачили вогняний стовп, що здіймався від гори Олімпу до самого неба. Утілення сцени забиття Бориса списами випливає з тексту самого Сказання, де згадується Св. Димитрій Солунський. Текст житія цього святого, а також іконографія, схоже, впливали на зображення братів-страстотерпців. Димитрія забито також списом. Рання іконографія подає одного вбивцю, а покровителя Салонік зображено на тлі невисокої будови, вкритої півциліндрічним склепінням. Наступний розвиток іконографії передбачав наявність 4-х убивць зі списами, що мало би надавати відчуття трагічності та невідворотності того, що відбувалося. Також додається фіґура янгола з вінцем. Початкова сцена вбивства в Читанні також безлика, не згадується кількість вбивць та їхні імена, що відкривається в тексті Сказання.

Отже, текст оповідей про вбивство та перенесення мощів князів має збіги з текстами візантійської агіографії мучеників та частково англо-саксонської традиції королів-мучеників. У складі житій можна виділити декілька блоків; найбільш повторюваним серед них є щедрість правителів. Схема вбивства і страждання, схоже, змодельована за візантійськими взірцями. Виходячи з текстів Борисо-Глібського циклу, не можна сказати, скільки братів брало участь у боротьбі за владу після смерті Володимира. Схоже, що тексти житій постали уже після смерті свідків та сучасників подій. Для нащадків Ярослав постаті князів-страстотерпців слугували для утвердження власних династій. Дослідження Борисо-Глібського циклу значною мірою спиралися на уявлення етатизму, династизму та синкретизму. Тому, питання візантійської моделі святості Бориса і Гліба залишається відкритим та в низці основних аспекті в спірним.



Список використаної літератури
1. Валерій Зема Володарі-мученики: Сценарії та моделі святості // Україна в Центрально-Східній Європі. - К.: Інститут історії України, 2011. - №11. - c.134
2. [Житіє князів Бориса і Гліба]. Подається за текстом другої половини XVII ст., який зберігається у ЦНБ, шифр 287 П/126 C арк. 476 — 479.
3. С. Бугославський. Україно-руські пам'ятки XI–XVIII в.в. про князів Бориса та Гліба: Розвідка й тексти. — Київ, 1928

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refua.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Контрольна робота
навчальної дисципліни
Методичні вказівки
Лабораторна робота
Методичні рекомендації
Загальна характеристика
курсової роботи
використаної літератури
охорони праці
Курсова робота
Список використаної
курсу групи
Зміст вступ
Виконав студент
Пояснювальна записка
Виконала студентка
Історія розвитку
Міністерство освіти
форми навчання
навчальних закладів
самостійної роботи
Теоретичні основи
навчальний заклад
Робоча програма
діяльності підприємства
Практичне заняття
молодших школярів
роботи студентів
Самостійна робота
вищої освіти
використаних джерел
студентка курсу
студент групи
загальноосвітніх навчальних
інтелектуальної власності
виконання курсової
студентів спеціальності
Курсовая работа
Загальні відомості
світової війни
охорони здоров
Історія виникнення
Конспект лекцій
студентка групи
Практична робота
навчального закладу
контрольної роботи
Теоретичні аспекти
Список літератури
напряму підготовки
внутрішніх справ