Система діючих інструментів регіональної політики єс



Скачати 168.18 Kb.
Дата конвертації06.06.2018
Розмір168.18 Kb.
Назва файлу-
Навчальний закладМиколаївський Національний Університет
ТипРеферат

МІНСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ, ПОЛІТОЛОГІЇ ТА ПРАВА

РЕФЕРАТИВНА РОБОТА

з дисципліни: Ментальні мапи європейського простору: погляд ХХ століття

на тему: Система діючих інструментів регіональної політики ЄС

Виконав студент 514 групи

спеціальності Середня освіта(Історія)

Кожин Євгеній Андрійович

Перевірив

д. і. н., проф.

Зеркаль Микола Миколайович

Миколаїв – 2018

ПЛАН


1. Особливості регіональної політики в ЄС…………………………………. 3

2. Еволюція регіональної політики в ЄС……………………………………...6

3. Механізми та інструменти реалізації регіональної політики ЄС у 2007 – 2013 роках………………………………………………………………………14

Висновки


Список використаної літератури

1. Особливості регіональної політики в ЄС

Серед численних підходів до гармонізації відносин по лінії "центр - регіони" завжди виділявся той, що був втілений у послідовній регіональній (структурній) політиці Європейського Союзу, яку характеризували конкретні механізми реалізації, наявність регульованої ієрархічної структури територіального устрою, багаторівнева система контролю за результатами реалізації програм та ініціатив, а отже, і за ефективністю використання коштів. Відмітною рисою європейського регіонального планування, поставленого в основу методологічної концепції 90-х років XX ст. "Європа регіонів", була неокейнсіанська модель розвитку. Упродовж останніх 20 років це приносило очікуваний ефект, який діставав прояв насамперед у зменшенні контрастності в економіці регіонів, подоланні територіальних диспропорцій, плануванні міграційних потоків тощо. Врешті-решт це сприяло гомогенізації європейського економічного простору, яка, проте, вже на початку XXI ст., після чергового розширення ЄС, виявилася, скоріше, незбутньою мрією європейців, аніж реальністю життя.

Перехід більшості постіндустріальних країн світу до неоліберальної моделі розвитку вніс серйозні корективи в розробку та реалізацію нової концепції регіональної політики Євросоюзу, яка стала більш конкретною, більш прагматичною і максимально врахувала помилки та негаразди попередніх років. З основних європейських документів зникла ідея гомогенності, натомість у них посилився інтерес до регіонального планування, співпраці та кооперації регіонів. Але провідною метою європейської політики згуртування стали конвергенція усіх територій ЄС і посилення їхньої глобально-локальної конкурентоспроможності. Втім, навіть і тепер європейська регіональна політика суттєво відрізняється від американської, яка трактує втручання в регулювання регіонального розвитку з боку федерального чи локального уряду як неконституційну дію.

Сучасна теоретична концепція регіональної політики ЄС і практичні заходи для її втілення перебувають у тісному кореляційному зв'язку. Методологічні підходи європейських регіоналістів дедалі більше ідентифікуються як суто інтеграційні, і це дає підстави стверджувати, що склалася не просто система європейських шкіл з регіональної економіки, а цілісна економічна інтеграційна наука, яка спирається на численні розробки, що мають системний характер і спрямовані на вдосконалення внутрішньої побудови ЄС, у тому числі її інституційності. Спробуємо пояснити, чому ми так вважаємо.

Найновіші дослідження дещо змінюють традиційне уявлення про політекономію як метаекономічну науку. Так, наприклад, у 1997 р. побачила світ велика монографія англійців М. Кітінга та Дж. Лонгліна "Політекономія регіоналізму", яку почали називати "біблією європейського регіоналізму", а вже через рік перший з авторів видає черговий бестселер - "Новий регіоналізм у Західній Європі. Територіальна реструктуризація та політичні зміни". Праця данського економіста Г. Свендсена "Політична економія ЄС" фактично закріплює пріоритетність європейської науки і, треба гадати, взагалі змінює концептуальну модель економічних досліджень, за якою виходило, що політекономія як наука може мати лише загальний вимір і що їй невластивий регіональний характер.

Якісним змінам в європейській регіоналістиці сприяли наукові дискусії кінця 90-х років XX ст. - початку XXI ст., в яких здобули свій відбиток ідеї конкуренції міст і територій, регіоналізації глобального простору, територіального планування, прогнозування та регіонального аналізу.

Початок XXI ст. ознаменував новий етап продукування теорій у царині регіоналістики; кожна з них пропонувала більш складні моделі впливу на локальний розвиток, у тому числі шляхом залучення на депресивні території венчурного капіталу, що мав інвестуватися перш за все в галузі "нової економіки". Фінансовий вплив останньої на регіональну динаміку виявився значно сильнішим, ніж численні гранти євроструктур, при цьому в ЄС набула надзвичайно великого поширення ідея про переваги саме ринкових підойм регулювання локальних систем економічного зростання. Нові технології дуже вплинули на характер руху капіталу і спровокували загострення мікрорегіональної конкуренції, з легкої руки професора X. Сіберта із славнозвісного Інституту світової економіки (м. Кіль, Німеччина) названої локальною конкуренцією ,0: адже за нових обставин конкурували вже не сільськогосподарські території, для яких з кожним роком виділялося дедалі більше дотацій, а міста, що пропонували інвесторам кращі умови для вкладення коштів, розвинуту інфраструктуру, вищу якість людського капіталу.

Останні 20 років глобалізації економіки переконливо довели, що парадигма "Homo sociologicus" невпинно втрачає свою привабливість; через це відбувається часткове повернення до "Homo economicus", а тому створюється парадигмальний вакуум, в якому й регіональна теорія (можливо, що нова) навряд чи матиме концептуальну і стратегічну визначеність. Саме на цьому наголошує згаданий Хорст Сіберт. Проте не такої відповіді чекає від науковців та функціонерів ЄС населення гіперрозвинутих регіонів, не дуже зацікавлене в постійному дотуванні депресивних територій: адже останні постійно шукатимуть для себе підтримки, утому числі фінансової, з боку країн-лідерів. Визначення характеру компромісів регіонального розвитку, аналіз ефективності механізмів та інструментів територіальної конвергенції - основна мета пропонованої статті. Для цього треба буде з'ясувати особливості еволюції регіональної політики ЄС, трансформації принципів сучасного процесу конвергенції регіонів, ієрархічності регулювання регіональних диспропорцій в Євросоюзі за допомогою як нових, так і колишніх механізмів гармонізації його локального простору.

2. Еволюція регіональної політики в ЄС

Диспропорційність взагалі притаманна будь-якій системі, що розвивається, і прагнення досягти повної гармонії в межах існуючих ієрархічних зв'язків часто-густо лишається нездійсненним, скільки б зусиль до цього не докладалося. З іншого боку, абсолютна відсутність регулювання може призвести до цілковитої дезінтеграції самої системи, що зводить нанівець здобутий у ході інтеграції синергетичний ефект. Саме на ґрунті "розумної достатності" вибудовувалася у повоєнні часи регіональна політика ЄС.

Римський Договір про європейські співтовариства (1957 р.) поряд з численними ініціативами та певними механізмами регулювання мав у своїй основі ще й ідею гармонізації регіонального розвитку, яка передбачала збалансований поступ усіх регіонів Європейського співтовариства, але передусім тих, що відставали (less-favoured regions). Оскільки проголошення ідеї вирівнювання (до речі, європейці не дуже полюбляють це слово, вважаючи його синонімом "нівелювання", тобто стримування найуспішніших територій та "підтягування" депресивних) не могло обійтися без запровадження реальних механізмів та інструментів регулювання. У 1958 р. в межах тодішнього інтеграційного формування було створено Європейський соціальний фонд (ESF), статутну діяльність якого важко переоцінити: адже завдяки йому мільйони європейців пройшли перенавчання за новими професіями, отже, отримали роботу з вищою заробітною платою. Упродовж 50 років фонд відігравав головну роль у реалізації тендерної, молодіжної і певною мірою - освітньої і технологічної політики.

І все ж таки найбільш конфліктним в Європейському співтоваристві тієї пори залишалося сільське господарство. "Винні війни" між Італією і Францією, проблеми збуту надлишкової яловичини, сирів та дешевих цитрусових, необхідність впровадити квоти на вилов риби виявили чимало глибоких суперечностей в інтеграційному угрупованні, а рішення, які приймалися в Брюсселі, інколи призводили до подальшого занепаду регіонів, зокрема тих, що мали переважно аграрну спеціалізацію. Уже на початку 60-х років стало зрозумілим, що без подальшого стимулювання сільського господарства та планування випуску аграрної продукції не обійтися. Ці та деякі інші функції було покладено на Європейський фонд забезпечення і гарантій у сільському господарстві (EAGGE) ", створений у 1962 р. Його роль, особливо Секції управління, у реалізації структурної політики ЄС була доволі значною, оскільки передбачалися застосування фінансових механізмів у розвиткові аграрних територій і допомога фермерам у найменш розвинутих регіонах.

У 70-х роках у країнах Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) виразно позначився той факт, що в інтеграційному угрупованні існує чимало й інших проблемних регіонів, зокрема "старопромислових", які ще на початку XX ст. вважалися авангардними з огляду на їхню промислову спеціалізацію (чорна металургія, вугільна промисловість тощо), а наприкінці 60-х уже характеризувалися сталою тенденцією до занепаду. Ельзас та Лотарингія, за які впродовж багатьох років боролися Франція і Німеччина, стрімко скочувалися до розряду депресивних, тому що застосування в ЄС матеріапоощадних технологій суттєво зменшувало попит на чорні метали, вугілля, кокс тощо. Ідея підтримки регіонів, що "потерпали" від науково-технічного прогресу, дуже швидко матеріалізувалася: у 1975 р. було створено Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF), на який було покладено функції розвитку інфраструктури регіонів, стимулювання створення нових робочих місць (цю функцію нерідко критикували через дублювання її Європейським соціальним фондом), підтримки проектів місцевого масштабу тощо.

Єдиний Європейський акт (1986 р.) визначив напрями політики згуртування (Cohesion Policy), яка й досі є пріоритетною і передбачає функціонування поліструктурної моделі соціально-економічного розвитку регіонів ЄС. Уже в 1988 р. Рада ЄС у Брюсселі ухвалює рішення про здійснення операцій по лінії Фондів солідарності (нинішня назва - Структурні фонди), для чого бюджетом відводилося 68 млрд. екю.

Останнє десятиріччя XX ст. характеризувалося подальшим удосконаленням політики регіонального розвитку. Зокрема, за Договором про ЄС, більш відомим під назвою"Маастрихтський" (1992 р.), було створено Фонд згуртування (Cohesion Fund) для підтримки проектів щодо транспортної системи й охорони навколишнього середовища, а вже Единбурзький саміт (грудень 1993 р.) Європейської Ради рекомендував Європарламенту виділити на реалізацію політики згуртування 200 млрд. екю, що становило третину всього бюджету ЄС. Того ж року було створено так званий Фінансовий інструмент управління рибальством (FIFG), роль якого для приморських територій, що спеціалізувалися на виробництві морепродуктів, важко переоцінити. У цей період дістають підтримку численні ініціативи щодо єврорегіонального співробітництва, розвитку комунікацій, обмінів, професійного навчання тощо, більша частина яких мала неабияке значення для подальшого зближення регіонів.

Кошти, що виділялися у 90-ті роки для регіонів, були рекордними за обсягами для ЄС, а тому логічним був і системний аналіз наслідків такого розширеного фінансування. Учені-регіоналісти з Лондонської школи економіки та політики, що займалися проблемами конвергенції, дійшли висновку, що регіони в цілому мали тенденцію до зближення. Швидкість конвергенції вперше розрахував англійський ДОСЛІДНИКА. Родрігес-Посе; на його думку, середній коефіцієнт регіональної конвергенції в ЄС упродовж 1977-1993 pp. становив 1,2% на рік 13. Поряд з тим, як показав аналіз, вісім цілей структурної політики (включаючи підцілі), сформульованих для реалізації основних ідей регіональної єдності, були доволі обтяжливі для Структурних фондів Євросоюзу, кошти яких часто-густо розпорошувалися. До того ж деякі регіони, зокрема п'ять регіонів Греції, не тільки не виявили тенденцію до зближення, а навпаки, вже наприкінці 90-х років для них стала притаманною дивергенція до інших регіонів ЄС. Це вимагало нових підходів до регулювання регіональних диспропорцій на наднаціональному, національному та локальному рівнях.

У березні 1999 р. на засіданні Європейської Ради в Берліні було прийнято фундаментальні рішення щодо розвитку ЄС у найближчі 7 років; документ, який дістав назву "Agenda-2000" ("Порядок денний-2000"), визначив перспективи, прості й послідовні фінансові механізми гармонізації регіональних суперечностей. Було сформульовано такі цілі:

- сприяння розвиткові та реструктуризації регіонів, що відстають (мета 1);

- підтримка регіонів зі структурними проблемами у сфері соціально-економічних перетворень та сільського господарства (мета 2);

- модернізація політики в царині освіти, професійно-технічної підготовки, зайнятості і відповідних систем (мета 3).

Основними механізмами реалізації цілей стали зазначені вище Структурні фонди ЄС та Фонд згуртування, які у своїй діяльності почали користуватися п'ятьма принципами, що встановили нові правила регулювання регіонального розвитку, а саме:

- концентрації (передбачалась підтримка лише тих проектів, що відповідали цілям "семирічки");

- програмування (вимагалося досягнення необхідного ефекту, визначалися стадійність і взаємодія на локальному рівні);

- партнерства (системна взаємодія і кооперація міжЄврокомісією, національними регіональними та локальними органами влади);

- компліментарності (від кожного з учасників вимагалася конкретизація фінансового внеску до спільного проекту);

- субсидіарності (реалізація заходів на наднаціональному рівні може бути здійснена лише тоді, коли ефективність роботи на національному, регіональному, локальному рівнях поступається перед ним).

Основними інструментами реалізації регіональної політики на національному та наднаціональному рівнях в ЄС виступали: інвестиційний грант (найпотужніший з усіх існуючих), субсидіювання відсоткових ставок (Бельгія, Німеччина, Греція, Норвегія, Португалія, Великобританія), податкові пільги (Фінляндія, Франція, Греція, Італія), податкова знижка на амортизацію (Греція), субсидії, пов'язані з використанням робочої сили (Австрія, Бельгія, Франція, Ірландія, Швеція, Великобританія), транскордонні пільги (Фінляндія, Швеція).

Досить дискусійною була проблема диференціації країн за рівнем економічного розвитку, яка, проте, чітко корелювала з показниками максимального рівня допомоги з боку фондів ЄС. Країни-"аутсайдери" - Греція, Ірландія, Португалія - могли розраховувати на фінансування 75% вартості регіонального проекту з боку Структурних фондів (це була "стеля"), Іспанія - на 60%, Італія - на 50%, Великобританія - на 47,5%, Австрія - на 40%, Фінляндія, Німеччина, Швеція - на 35%, Франція - на 30%, нарешті, країни-лідери - Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди - лише на 25%. Остання група фінансувалася у таких обсягах здебільшого з політичних міркувань, адже за відносним показником ВВП на душу населення (ПКС) їм не було рівних в ЄС; громадяни цих країн мали, проте, знати, що сплачувані ними податки використовуються і на їхні потреби. Тобто створювався так званий регіонально-інтеграційний ефект, за яким багаті країни могли розраховувати, що вільний рух робочої сили (одна з чотирьох європейських свобод) не спричинить надмірну її пропозицію в мегаполісах країн-лідерів, а менш розвинуті країни були заінтересовані в підвищенні своєї конкурентоспроможності через модернізацію інфраструктури, часткове вирішення проблеми безробіття тощо.

На початок реалізації "Порядку денного-2000" всі регіони ЄС були приведені у відповідність до системи номенклатурно-територіальних одиниць статистики (NUTS), запровадження якої розпочалося ще в 1988 р. Ця модель дозволила вибудувати чітку ієрархію регіонів 15 країн Європейського Союзу, яка відтепер включала:

- NUTS-I (78 од.). Це були землі Німеччини, Бельгія, Данія, Швеція, Ірландія, а також Уельс та Шотландія у Великобританії, території просторового планування ZEAN у Франції та інші регіони;

- NUTS-II (210 од.) - автономні регіони в Іспанії та франції, включаючи її заморські території, провінції у Бельгії та Данії, італійські регіони, австрійські "Lander", німецькі "Regierungsbezirke" (первинні адміністративні субрегіони в землях) тощо;

- NUTS-III (1093 од.) - первинні локальні формування, які умовно відповідають "сільським районам" України, що об'єднані між собою по дві-три одиниці.

Хоча деякі з країн (Великобританія) зберігали і дрібніші формування (NUTS-IV; NUTS-V), розподіл коштів Структурних фондів за метою 1 був спрямований лише на рівень NUTS-II, а за метою 2 - на рівень NUTS-ПІ. Будь-яка країна, що збиралася увійти до ЄС, мала провести регіональну реформу з чіткою ідентифікацією рівнів NUTS.

Розподіл коштів Структурних фондів ЄС здійснювався суворо за європейськими пріоритетами: 2/3 загальної суми, - а це 135 млрд. євро в цінах 1999 p., відводилося на фінансування мети 1, тобто тих регіонів, де показник ВВП на душу населення (ПКС) був нижчий за 75% від середнього по ЄС; 22,5 млрд. євро витрачалося на реалізацію мети 2, а 24 млрд. євро - мети 3. Крім того, кошти ЄС розподілялися між ініціативами громад, зокрема, на програму "Інтеррег-Ш" (розвиток єврорегіонального співробітництва) було виділено 4,9 млрд. евро, "Урбан-ІІ" (відродження міст і депресивних міських територій) - 0,7 млрд. евро, "Еквал" (запобіжні заходи щодо дискримінації на ринку праці) - 2,8 млрд. евро, "Лідер" (піднесення активності в сільських громадах та розробка локальних стратегій) -2,0 млрд. евро.

Окремий напрям фінансування мав Фонд згуртування. Його діяльність була зорієнтована лише на чотирьох "аутсайдерів" ЄС - Грецію, Португалію, Іспанію, Ірландію, а метою можна було вважати конвергенцію (хоча і не тільки її) регіонів рівня NUTS-II та їхнє зближення з іншими регіонами країн-лідерів ЄС-15.

У грудні 2002 р. на саміті ЄС у Копенгагені було ухвалено історичне рішення про його розширення, і країни-кандидати отримали потужне фінансування за напрямом "Pre-accession aid" (передвступна допомога) у розмірі 10,5 млрд. евро за програмою ФАРЕ (PHARE - поліпшення державного управління, соціальне та економічне зближення) та 3,5 млрд. евро за програмою САПАРД (SAPARD - спеціальна передвступна програма для сільського господарства й розвитку села).

Досить великі кошти виділялися для цих країн і в подальшому (вже після вступу 1 травня 2004 р. 10 з них) за напрямом "Post-accession". Значна частина цих коштів також потрапляла до регіонів.

Підбиваючи підсумок "регіональної семирічки", отже, визначаючи особливості еволюції усієї регіональної моделі в ЄС упродовж останніх 50 років, відзначимо таке:

1. Процеси регіональної конвергенції в ЄС у цілому домінували над дивергенцією. Так, за даними Єврокомісії19, нижня межа депресивних регіонів рівня NUTS-II піднялася у період між 1988 та 1998 pp. від 63 до 70% (за показником ВВП на душу населення - від середнього по ЄС). Економічне зростання деяких з них було особливо відчутним. Зокрема, рішучий прорив зробили східні землі Німеччини (з 37% у 1991 р. до 68% у 1995 р.) та Ірландія (з 64% у 1988 р. до 119% у 1999 p.). Найбільш проблемними в цьому відношенні залишалися регіони Греції: частина з них скотилася на нижчі позиції (Центральна Македонія упродовж 1988-1998 pp. зменшила цей показник від 63 до 60%, Континентальна Греція - від 72 до 64%, Пелопоннес - від 58 до 57%), а також Італії (Мезогоріо - від 69 до 68%), Великобританії (Мерсисайд та Хайленс - від 80 до 75%, острови - від 83 до 76%).

2. Упродовж останніх 7 років значна частина регіонів ЄС розвивалася переважно екстенсивно. Фінансова підтримка з боку Структурних фондів надавалася передусім для розвитку інфраструктури у депресивних регіонах, проте їхній технологічний рівень залишався поза увагою, на що було чітко вказано у Лісабонській стратегії ЄС (березень 2000 р.).

3. Найбільшими темпами зростали європейські мегаполіси, які стрімко перетворювалися в гіпердинамічні міста. ВВП на душу населення в них (ЄС-15) у 2,5 раза перевищував середній показник по Співтовариству.

4. Диспропорціїу ВВП, заробітній платі, рівнях безробіття між регіонами старих і нових членів ЄС призвели до активної міграції населення з депресивних територій держав ЦСЄ (найгірші умови мали східні регіони Польщі та Словаччини, де рівень безробіття в окремі роки перевищував позначку у 25%) до гіперактивних (Великий Лондон, Іль-де-Франс, Брюссель, Дублін та ін.).

5. Українах ЦСЄ пік ділової активності припадав на мегаполіси (столиці). Так, у 2002 р. частка ПІІ, що надійшли до столиці Чехії, становила 47%, Словаччини -50%, Угорщини - 60%, Естонії- 81% 20. Гіперконцентрація інвестицій зробила столиці країн цього мегарегіону досить привабливими для сільського населення, а зростаюча пропозиція вільних робочих місць створила цілий комплекс додаткових проблем (дорожнеча житла, високі ціни на товари та послуги, піднесення рівня соціального розшарування тощо).

Проте загальна тенденція до зближення регіонів, чіткий та прозорий фінансовий механізм регулювання, за визначенням багатьох авторитетних експертів, і досі в економіці постіндустріальних країн вважаються неперевершеними.

3. Механізми та інструменти реалізації регіональної політики ЄС у 2007 – 2013 роках

Нова політика вирівнювання має посилити солідарність між країнами-членами ЄС і зробити економічно слабші регіони більш привабливими, інноваційними та конкурентоспроможними місцями, де можна було б добре жити і працювати. З 1988 року ЄС інвестував 480 мільярдів євро у свої „менш благополучні” регіони. Близько 70% цих коштів пішли у регіони, де загальний рівень доходів населення був нижчий за 75% середнього рівня доходів у ЄС. Сьогодні на порядок денний виноситься питання посилення ефективності таких інвестицій. У період з 2007 по 2013 рік інвестиції у вирівнювання сягнуть 308 мільярдів євро. Вже сьогодні можна говорити про значне скорочення розриву між економічним і соціальним рівнем різних регіонів, однак розширення 2004 року поставило перед політикою вирівнювання нові завдання. Політика вирівнювання сьогодні потрібна, як ніколи, відтак, вона має працювати ефективніше, ніж раніше. Політика вирівнювання охоплює близько половини населення ЄС і переважну більшість нових країн-членів. Між 1998 і 2001 роками, коли почала працювати політика вирівнювання, розрив між найбагатшими і найбіднішими регіонами ЄС скоротився на одну шосту. Завдяки політиці вирівнювання з 1989 по 1999 рік ВВП Греції виріс на 10%, а Португалії – на 8,5%. Очікується, що у 2007-2013 роках політика вирівнювання дозволить досягти зростання ВВП у нових країнах-членах ЄС на 7-12% і створення 2,5 нових мільйонів робочих місць.

Європейський інвестиційний банк щороку надаватиме Болгарії від 500 до 700 мільйонів євро. Про це йдеться в Меморандумі порозуміння, погодженому Болгарією та Європейським інвестиційним банком (ЄІБ). Документ було підписано 5 жовтня. Кошти надаватимуться у період між 2007 та 2013 роками. Вони будуть спрямовані побудову сучасних транспортних мереж, стимулювання економічного розвитку країни, виконання проектів ЄІБ, сприяння зміцненню партнерства між державним та приватним секторами економіки Болгарії.

Діяльність Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) спрямована на зміцнення соціально-економічного гуртування Європейського Союзу. Допомагаючи менш заможним регіонам, Банк сприяє зменшенню розривів у рівні економічного розвитку всередині Союзу. Допомога новим державам-членам ЄС є одним із пріоритетів діяльності Банку.

Висновок


Підсумовуючи, можна стверджувати: європейська регіональна політика орієнтується на солідарність всього Співтовариства. Ефективна регіональна політика допомагає економічному прогресу, покращанню умов життя і посиленню згуртованості Європейського Союзу. Ефективна регіональна політика може й в Україні сприяти цим цілям та інтеграції регіонів у державу. Утворення регіонів має бути зорієнтоване на те, аби регіон розглядався в сукупності його економіки, культури та управління.

Список використаної літератури

1. Балян А. В. Пріоритетні напрями регіональної політики Європейського Союзу //Вісник аграрної науки. - 2005. - № 3. - С.59-61.

2. Будзінський Т. Регіональні тенденції Європейської спільноти: 1945-1992 //Нова політика. - 1999. - № 3 . - C. 8-14.

3. Бураковський І. Регіональні торговельні угоди за участю ЄС: уроки для України //Економічний часопис. - 2005. - № 3-4. - C. 12-16

4. Кіш Є. Регіони Європи на початку ХХ1 століття //Політика і час. - 2007. - № 1. - C. 33-36

5. Кураєва А. Перспективи вступу України до ЄС та модель регіональної економічної інтеграції //Молода нація. Альманах. - 2003. - № 4. - C. 60-70

6. Мринская О. Розвиток регіональної політики в Європейському Союзі у контексті ії становлення в Україні //Український географічний журнал. - 2000. - № 1. - C. 22-25

7. На шляху до Європи: Український досвід єврорегіонів/ Київський центр Інституту Схід-Захід; ред. : Сергій Максименко, Ігор Студенніков. - К.: Логос, 2000. - 69 с.

8. Регіональна політика в країнах Європи: Уроки для України/ С. Максименко [та ін.] ; ред. : Сергій Максименко; Київський центр Ін-ту Схід-Захід. - К.: Логос, 2000. - 69 с.



9. Рибачук Н. Інформування громадян регіону про Європейський Союз та європейську інтеграцію як аспект інформаційної діяльності бібліотеки//Бібліотечний форум України. - 2007. - № 3. - C. 35-37

10. Рудяков П. Сучасні європейські інтеграційні проекти: мотиви, моделі, ризики, регіональний та глобальний контекст //Політична думка. - 2002. - № 2-3. - C. 91-107.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refua.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Контрольна робота
Методичні вказівки
навчальної дисципліни
Методичні рекомендації
Загальна характеристика
Лабораторна робота
курсової роботи
охорони праці
Курсова робота
використаної літератури
Список використаної
курсу групи
Зміст вступ
Виконав студент
форми навчання
Виконала студентка
Теоретичні основи
Міністерство освіти
Пояснювальна записка
самостійної роботи
навчальний заклад
Історія розвитку
навчальних закладів
Робоча програма
молодших школярів
діяльності підприємства
роботи студентів
Загальні відомості
Курсовая работа
виконання курсової
світової війни
студентів спеціальності
студент групи
використаних джерел
охорони здоров
Практична робота
вищої освіти
Охорона праці
інтелектуальної власності
навчального закладу
Теоретичні аспекти
Самостійна робота
загальноосвітніх навчальних
Конспект лекцій
вищий навчальний
Вступ актуальність
напряму підготовки
загальна характеристика
Історія виникнення
Практичне заняття
виробничої практики