Тенденції розвитку культурного процесу у XXI ст



Скачати 170.85 Kb.
Сторінка1/4
Дата конвертації11.02.2019
Розмір170.85 Kb.
Назва файлу_Tendenciyi_rozvitku_kul-t18.doc
  1   2   3   4

Тенденції розвитку культурного процесу у XXI ст.

Сьогодні, на початку XXI ст., українське суспільство поєднує в собі над­звичайно широкий спектр культурних надбань тисячоліть, серед яких - релігійна, економічна, мовна, етнонаціональна, мистецька складові тощо. Виступаючи сег­ментами сучасної культури та мистецтва, ці складові важко, а іноді і взагалі не піддаються узагальненню. Тому актуальним є питання про подальшу долю сучасного культурного процесу в Україні, в якому визначальним чинником вирішення проблем, на наш погляд, є виявлення основних суперечностей цього процесу. Також актуальним видається визначення основних важелів культурного процесу сьогодення та з'ясування низки існуючих у цьому процесі мистецтво­знавчих та культурологічних проблем.

Третє тисячоліття вимагає від наукової спільноти узагальнення здобутків соціального і культурно-мистецького розвитку людства. Культура під впливом соціальних змін зазнала суттєвої трансформації. Нові форми культури і мистецтва, які виникли внаслідок змін у соціальному і культурному житті, є темою для наукових досліджень, насамперед мистецтвознавчих і культурологічних.

Проблемі оновлення культури у вітчизняній науковій думці присвячено значний науковий доробок. Зокрема, вивченням феномену формоутворюючої ролі культури у визначенні цивілізації, дослідженням нових форм, засобів та культурних потреб людини, розглядом значення психоаналізу для культурології та людини як її творця і носія займаються відомі сучасні науковці: Г. Ашин, І. Безгін, Ю. Богуцький, 3. Гершкович, В. Глазичев, Т. Голенпольський, О. Гриценко, Я. Засурський, О. Карцева, А. Кукаркін, Г. Котельова, А. Мулярчик, В. Ріжок, Ю. Семенов, M. Стрельцов, В. Чернець, В. Шейко, В. Шестаков, В. Шульгіна, Н. Яранцева та ін.

Протягом останніх десятиліть активно розроблялися прикладні проблеми, пов'язані з визначенням стратегії розвитку української та зарубіжної культури (М. Гончаренко, М. Закович, І. Зязюн, В. Іванов, Є. Бистрицький, Г. Сивоконь, Л. Сохань, О. Семашко та ін.) [8; 12].

Певного розвитку набули дослідження окремих явищ культури і мистецтва, зокрема літератури (В. Городяненко), театру (О. Семашко), кіномистецтва (Л. Алієва), дозвілля (Н. Цимбалюк), соціології художньої культури (С. Безклубенко), соціології книги і читання (Г. Богданов), а також розробки в галузі музичного мислення про­відних музикознавців (О. Бенч, О. Різник, В. Шульгіна, М. Чемберджі та ін.) тощо.

Методологічні засади розуміння особливостей сучасної української культури значною мірою склалися під впливом ідей української школи філософії культури та естетики, які знайшли своє відображення в працях Є. Бистрицького, В. Бітаєв, А. Бичко, С. Кримського, І. Кузнєцової, Д. Кучерюка, Л. Левчук, В. Мазепи, О. Оні-щенко, С. Уланової, O.K. Шевченка та ін.

Проблеми масової культури висвітлювали зарубіжні дослідники: Д. Белл, Л. Богарт, П. Лазарсфельд, Л. Ловенталь, Д. Макдональд, А. Моравіа, Б. Розенберг, Е. ван ден Хаага, Д. Уайт, Е. Шилз (США), Г. Маркузе, Е. Морен, О. Тофлер, Ж. Фрідман (Франція), Р. Хоггарт, Т. Еліот (Англія), У. Еко (Італія), М. Маклюен (Канада) та ін.

Зокрема, дослідники глобалізаційних процесів Е. Гіденс, Г. Кіссінджер, С. Хантингтон розрізняють історично закономірні процеси культурної інтеграції, яка призводить до поглинання масовою культурою самобутніх національних культур [1]. Цілком зрозуміло, що внаслідок потужного розвитку засобів масової комунікації та інформації сучасна культура впливає на архаїчну і традиційну культури багатьох народів світу. Однак, на нашу думку, варто акцентувати увагу і на позитивному значенні масової культури, яке полягає в тому, що ЗМІ і найсучасніші поліграфічні, телекомунікативні технології дозволили зробити загальним надбанням всі історично відомі досягнення живопису, скульптури, театру, музики, літератури, кіно тощо. Масова культура саме тому є індикатором загального рівня культури суспільства, що вона дозволяє будь-якому індивіду мати, як зазначає С. Дрожжина, "особисті, індивідуальні бази даних і знань, вибрані за інтересами неосяжні фонди бібліотек, відео, освітні інформаційні системи, відкриває можливості для творчого і індивідуального спілкування" [4]. Отже, в сучасному суспільстві за допомогою засобів масової комунікації пере­дається соціокультурний досвід, підтримуються культурні традиції тощо.

Сьогодення асоціюється з кризою культури. "Держава перебуває в стані економічно-соціального шоку, національно-культурного нокауту" [3, 5]. Визначальна причина феномену такої кризи - суперечність між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей людства. Розвиток матеріальної культури, зумовлений науково-технічним прогресом, фактично перекодував світ людини.

Як зазначають відомі культурологи сучасності В. Шейко та Ю. Богуцький, на межі другого та третього тисячоліть людство постало перед кризою, яка виникла через науково-інноваційну діяльність людини і "загрожує існуванню цивілізації і всього живого на Землі" [13, 3]. Дослідники зазначають, для того, щоб глибше зрозуміти причини і масштаби цієї кризи, насамперед слід дослідити минулий і сучасний стан макроцивілізаційної системи, коли сформувалися і почали діяти глобальні цивілізаційні процеси (кінець XIX - початок XXI ст.). Визначальними чинниками вирішення проблеми розвитку цивілізації, на думку авторів, є культура, наука й освіта та застосування новітніх технологій [13, 3]. З цим не можна не погодитись.

Отже, розглянемо культуру як найбільший скарб кожної держави та один із вагомих чинників "порятунку від хвороб цивілізації" (за М. Дмитренком) [3, 3], розкриємо особливості та визначимо суперечності сучасного культурного процесу в Україні.

Зазначимо, що до 60-х pp. XX ст. культура розглядалась як епіфеномен соціального. Панувала ідея про так званий культурний лаг - відставання культури від розвитку суспільства. Це ідея приховано регулювала ставлення соціального знання до культури, відсувала на другий план пов'язану з культурою проблематику. На перший план висувались проблеми соціальної структури, соціальної стра­тифікації, економіки, системної будови суспільства тощо. Лише на початку 60-х pp. на Заході, а з 90-х pp. XX ст. в Росії, Україні, Чехії, Польщі та інших країнах Східної і Центральної Європи відбулися радикальні зміни у поглядах на культуру, на її роль в регуляції людської поведінки. Відійшли в минуле уявлення про вторинність, епіфеноменальність і відсталість культури від процесів, що відбу­ваються в суспільстві.

У сучасних постмодерністських концепціях соціальні зміни одержують саме культурну мотивацію. На думку сучасного російського соціолога П. Іоніна, ку­льтура переважно переймає функції мотора, рушія суспільної зміни і розвитку [5]. Справді, розуміння сучасної культури змінюється. Культура сьогодні вже не пасивне відображення соціальної реальності, а активна її форма, яку індивіди свідомо використовують для організації і нормалізації власної дійсності. Логічно і фактично культура стає попереду того, що відбувається в суспільстві. За форму­люванням німецького соціолога Г. Берлінга, "там, де раніше було "суспільство", тепер є "культура"" [6, 67].

У нинішніх умовах осмисленням меж взаємодії культури і суспільства, визначенням соціальних підходів до вивчення культури, соціального визначення останньої, її функції, закономірностей розвитку, особливостей сучасних соціокультурних змін, напрямів теоретичного і емпіричного аналізу культури займаються представники соціального знання. Про багатоманітність і багатофасетність ку­льтури як провідного поняття багатьох культурологічних досліджень свідчить хоча б той факт, що лише в одному із американських довідників із соціології міститься понад 400 (!) визначень культури [10].

Традиційно, у широкому розумінні під культурою розуміється сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства, які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

У вузькому розумінні культура - це сфера духовного життя суспільства, яка охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, ВНЗ, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо. Поняттям культура також позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм. Гуманістичний характер культури реалізується через всебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних рис і здібностей.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, а також осягнення джерела поход­ження культури - суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, - все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, та сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура, таким чином, є штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, "живою природою", створеним людиною світом. Можна констатувати, що ку­льтура - це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя [8].

Акумулюючи значення дефініцій "культура", під культурою варто розуміти одночасно і об'єкт зі своїми структурно-функціональними особливостями, і процес зі своїми етапами і законами розвитку. Таким чином, культура являє собою не лише художньо-творчий процес (мистецтво), а перш за все звичаї, цінності, погляди, норми, які існують в суспільстві. Це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в продуктах матеріальної і духовної праці, це система відносин між людиною і природою, людиною і суспільством, людиною і людиною. Отже, культура уособлює в собі як сукупність духовних і матеріальних цінностей, так і живу людську діяльність щодо їх ство­рення, розповсюдження і збереження.

Панорама культури XXI ст. досить барвиста. Сучасний тип культури харак­теризується досить швидкими змінами, що відбуваються в процесі безперервної модернізації. Джерелом знань, умінь, культурних навичок є соціалізована система виховання і навчання. Типовою стає родина "діти - батьки", в якій третє покоління практично відсутнє, а отже, - авторитет старшого покоління сьогодні зовсім не такий, яким був у традиційному суспільстві, що становить явно виражений конфлікт поколінь. Одна з причин існування цього конфлікту - культурна дійсність, що швидко змінюється, щоразу зумовлюючи становлення нових параметрів життєвого шляху молодого покоління в сучасному суспільстві, яке є анонімним, уніфіковано-індустріальним, універсально подібним (йдеться про великі міста, мегаполіси -нескінченну урбаністичну дійсність). Специфічною ознакою культури такого суспільства, яке знаходиться в стані дисгармонії з природою, глобального по­рушення балансу (що одержало назву екологічної кризи), є помітне відчуження людини від людини, порушення комунікації, існування людей як автономних індивідів, "клітин гігантського суперорганізму".

З іншого боку, для України усна народна нематеріальна традиційна культура - народна пісенна творчість, фольклорний арсенал культури - завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності, власне, перспективи існування нації. Саме в народній пісенній творчості комплекс харак­терологічних рис українців виявляється в унікальному наборі неповторних націо­нальних ознак. Відтак, традиційна народна і сучасна культури - два полюси в широкому спектрі міжкультурних досліджень, що становлять одну із суперечностей сучасного культурного процесу в Україні.

Цінним феноменом української культури є збереження автохтонного куль­турного коду та наявність перспектив для консервативно-революційного розвитку, що передбачає поєднання сучасного культурного дискурсу, модерністської та постмодерної культурної мови, а також сакрального виміру традиційної культури. Класик світової музики І. Стравінський зазначав: "Традиція - це зовсім не те саме, що звичка, нехай навіть пречудова, бо звичка означає позасвідоме набуття, що прагне стати машинальним, в той час, як традиція випливає зі свідомого та зумисного засвоєння чогось. Справжня традиція не є свідченням зниклого ми­нулого; навпаки, це жива сила, яка тонізує та інформує теперішність" [10, 37]. На наше глибоке переконання, український варіант модернізації культури має відбуватися саме за допомогою традиції, а не шляхом відмови від неї, як це сталося в більшості західноєвропейських культур.

В умовах постмодерну та постіндустріального суспільства подібний досвід вкрай необхідний, оскільки дозволяє шукати нових шляхів культурного розвитку й рятуватися від духовної вичерпаності та спустошеності доби пізнього модерну та постмодерну. Український культурний процес часто звинувачують у провін­ціалізмі, селянськості, містечковості, "шароварщині", недорозвиненості власне міської культури. Проте, саме ми, українці, маємо відзрізняти колгоспний кіч, радянську псевдонародну стилізацію, жлобський дискурс, які стали "візитівками" українськості [7], від автохтонної традиційної культури, якої в сучасному світі стає, на жаль, все менше. Отже, в реаліях сьогодення українська народна творчість, український музичний фольклор в контексті етнічної самосвідомості та як чинники національної самоідентифікації українства, без сумніву допоможуть кожній осо­бистості ідентифікувати себе з національною культурою свого народу.

Можна визначити і змішаний тип існуючих сучасних культур - тих культур, які, будучи втягненими в індустріальну модернізацію, змогли зберегти свої націо­нальні культурні традиції. У змішаному традиційно-індустріальному типі культури відносно гармонійно поєднуються елементи модернізації й етнічно зумовлені стереотипи поведінки, укладу життя, звичаїв, національних особливостей світовідчуття. Прикладом таких суспільств є Великобританія, Японія, деякі країни Південно-Східної Азії, Китай. Цікавим є оригінальний метод прийому вступних іспитів, запропонований в одному з японських вищих навчальних закладів, що поряд із індустріальною модернізацією унаочнює збереження національних тра­дицій: кожен абітурієнт має виявити знання трьохсот народних пісень! Викладач починає співати перший куплет, а вступник - наступний. На глибоке переконання академіка І. Зязюна (про це він висловлювався неодноразово на нарадах, кон­ференціях), якби кожен з українців знав хоча б триста з півмільйону існуючих українських пісень від початку до кінця, тоді б ми знали історію нашого народу, наші звичаї і нашу культуру.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refua.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Контрольна робота
Методичні вказівки
Лабораторна робота
навчальної дисципліни
Методичні рекомендації
Загальна характеристика
курсової роботи
використаної літератури
Список використаної
Курсова робота
охорони праці
курсу групи
Пояснювальна записка
Зміст вступ
Виконав студент
Виконала студентка
самостійної роботи
Історія розвитку
форми навчання
навчальних закладів
Теоретичні основи
Міністерство освіти
Робоча програма
студент групи
Практична робота
вищої освіти
молодших школярів
навчальний заклад
виконання курсової
Конспект лекцій
роботи студентів
Загальні відомості
діяльності підприємства
виробничої практики
Практичне заняття
Охорона праці
інтелектуальної власності
використаних джерел
охорони здоров
Курсовая работа
контрольної роботи
Історія виникнення
студентів спеціальності
Самостійна робота
навчального закладу
студентка курсу
загальна характеристика
світової війни
студентка групи
Дипломна робота
фізичного виховання